Політика – то є тонка штука. Інколи треба з дідьком домовлятися, аби вийшло на твоє. Бо я си так міркую, певно, з Вілкулом була домовленість, що він подався в президенти. А якби ні, то малибисьмо фест дует: Зєля проти Бойка.
Тоді або БОЙКО-тувати вибори, альбо викреслювати обох. Але що би то нам помогло? Пише Юрій Винничук для Збруч.
Таке вже було в 1999, коли мали ми на вибір Кучму альбо Сіманєнка. Правда, були такі рішучі люди, що на зло голосували за комуніста, щоб він уже довів нарешті все до логічного маразму. І, гадаю, якби це вдалося, то довго б він не втримався, а комуністів би нарешті заборонили.
Коли Кучма влаштував референдум, по дільницях вітер віяв. Людей не було. Чисто, як за совєтів. Тоді теж ніколи на дільницях не було жодних черг і натовпу. Вибори були без вибору, ніхто ні за кого не агітував, а кількість людей, які проголосували, завше була одна – 98%.
Я не ходив голосувати, а як посилали до мене гінця, казав, що мене нема – поїхав ліс рубати на Колиму. Але одного разу пішов чисто з цікавості, і мені сподобалося, бо були буфети, грала оркестра і продавали там різні смаколики, яких в крамницях не побачиш. Знали, чим заманити. Але одне діло – прийти на дільницю, купити си файної ковбаси, залитої смальцем у глечику, чи фаршированого коропа, а інше – проголосувати. То я приходив, купував щось смачне і йшов собі. А потім, як надвечір пукали в двері і питали, чи є Ю. В., відповідав, що не є і не скоро буде.
Зате великі черги стояли на виборах під час Помаранчевої революції. А далі вже народний ентузіазм змалів. Під час виборів, коли змагалися Янукович і Тимошенко, третина громадян взагалі не прийшла голосувати. Так що кожен з претендентів отримав по третині голосів з невеликою різницею.
Але того осіннього дня, коли малисьмо на вибір Кучму і Сіманєнка, я думав, що не піду. Потім думав, що піду. Відтак дивився у вікно, вдихав запах паленого картоплиння і думав, що на дідька воно мені здалося. Теліпайся два кілометри пішадрала… Тим більше, що оркестра не грала і смаколиками вже не заманювали.
Але по сьомій обов’язок громадянина переміг: я вирішив піти і викреслити обох. Приходжу під закриття. На дільниці пусто. Сидять самі цьоці і вуйки в вишиванках.
Моя поява не викликала в них жодного ентузіазму. Мені взагалі здалося, що вони мене й не помітили. Спостерігач витяг цигарки і вийшов на двір.
Цьоці шепталися з вуйками про щось своє наболіле. Щойно коли я підійшов до столу, одна цьоця підняла на мене знуджений погляд і запитала таким тоном, ніби я був їй винен сто баксів:
– Яка вулиця?.. А, то до Зені. Зеню, то до тебе.
Зеня позіхнула, відкрила мій паспорт і втішено сказала:
– Таких нумерів на Богуна вже нема.
– Я знаю. Тепер вона називається інакше.
– Міську! – гукає до чоловіка за протилежним столом. – То правда, шо Богуна переназвали?
– Йо.
– А шо їм той Богун зробив?
– Та бо він ся урвав.
– Хто? Богун?
– Нє, тота вулиця ся урвала. Та й мусили дати нову назву.
– А в него ади – Богуна! То шо робити?
– А який нумер?.. А! То давай до мене. Бо ту вже були з того нумеру.
Цікаво, думаю собі… Живу сам…
Підходжу до Міська. Місько дивиться у свою плахту і каже:
– А… та за вас вже проголосували.
– Хто ж то міг бути? – дивуюся, але не обурююся, бо бачу перед собою святково вбраних працівників дільниці у вишиванках. Вони би будь-кому не віддали мій голос. Що нє, то нє. Рухівці! І цим усе сказано.
– А пан Павло Винничук вам хто? – питає мене Місько.
– То мій тато.
– Ну і о! – тішиться він і, повернувшись до сусідки: – А видиш! – А тоді до мене: – Він і проголосував. За себе і за вас. Так що не переживайте. В нас всьо ся пурєдно пише.
Я чемно подякував і відійшов. Йду си тай думаю. Ну, та певно! Моєму татові ближче до дільниці, як мені. От він, знаючи, який я поцимбаліст, вирішив проголосувати ще й за мене. То дарма, що він два роки, як вже помер. Цвинтар недалеко, погода файна, міг си перейтися перед сном.
Старий упівець! Де би він пропустив вибори, про які мріяв усе життя!
Зайшов я до склепу, купив свічку, потім на могилі запалив, помолився і подякував.
– Дякую, татуську, жи ти за мене пам’ятаєш. Не сумніваюся, що викреслив обох.
Свічка підозріло заблимала.
– Що, – кажу, – за Кучму?
Свічка перестала блимати.
Але то, видно, вітер влігся. Не вірю, що він міг за Кучму проголосувати.
Але хтозна. В Канаді мені старі упівці дорікали: «Як ви можете так НАШОГО президента чихвостити! Та ми все життя мріяли, жиби мати СВОГО президента!»
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
