Виїжджаючи за кордон, я ніколи не почуваюся ніяково, я усвідомлюю, що я не вдома, що це не моя земля і не мій народ, а тому однаково комфортно почуваюся будь-де.
Будь-де, окрім України. Виїжджати кудись поза її західну частину для мене стрес, пише Юрій Винничук у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Я людина інтровертна, вибухати обуренням на іґнорування української мови можу лише в певних моментах. Якщо вже сильно дістало. А переважно мовчки відходжу, якщо на моє питання українською відповідають чужинською там, де мали б відповідати нашою.
Звісно, коли відбувається книжкова виставка, то створюється своєрідний український анклав, де всі свої. А поза тим – уже інший світ. Світ, де при появі в крамниці тебе зустрічають словами, на які нема жодного бажання відповідати: Спрашивайтє! Я вас слушаю! Гаварітє! Вам што-та падсказать? Што-та іщєтє?
Тоді просто повертаєшся і без жодного слова відходиш, пронизуваний здивованими поглядами. І лише інколи, коли є відповідний настрій, кидаєш у дверях: «На жаль, я вас не розумію».
Русифіковані міста, попри вишиванкові паради, вилущені з українства, як зерня з горіха. Але зерням тут є українство, а вишиванки, прапори, гімн з рукою на серці – шкаралупкою.
В якийсь момент це все тріскає і розламується. Тобі здавалося, що ти живеш в Україні, яка знову відродилася, спалахнула патріотизмом, ентузіазмом і стала єдиною родиною. Але раптом зазнаєш небувалого ошелешення. Ще більшого, аніж в епоху Януковича.
Хто ці люди, з якими ти досі жив? Вони вже не діляться на Схід і Захід, на бандерівців і русифікований пролетаріат, на підприємців і червоних директорів, на демократів і комуністів з ригами. В епоху Кучми і Януковича все було зрозуміло. Тут тобі свої, там тобі чужі. Хоча навіть у тих русифікованих містах повно було СВОЇХ, навіть якщо вони розмовляли російською. Бо російська, почута від СВОГО, не викликала такої відрази.
І ось тепер СВОЇ перетворилися в тоненький прошарок і геть розчинилися в піні люмпену, марґіналів, людей без освіти, точніше, «нових людей».
Цими новими людьми виявилися домогосподарки, спортсмени, перукарі, фотографи, масовікі-затєйнікі… А то й відверті потвори і ненависники всього українського…
А довкола тебе усі ті, хто за це кодло голосував. І це моя Галичина теж. І тепер я вже й у Галичині почуваюся некомфортно. Навіть на своїй вулиці.
І то ж тільки все починається. Бо вже «младоє дарованіє» зі Львова, ставши нардепом у списку слуг не нашого народу, повідомляє, що закон про мову – це батіг по українізації… Забувши при цьому, що тільки худоба боїться батога. А ще раб. Чи то пак слуга.
Був колись цікавий російський письменник Ніколай Златовратскій (1845 – 1911), якого надійно забули, поклавши його на нижню полицю. А насправді усі ті маленькі письменники російські доволі цікаві. Більшість із них не мали упередження до українців.
Так ось в оповіданні «Гетьман» він описав студента-українця, який почував себе так само некомфортно в русифікованих містах, як оце я зараз.
Інший російський маленький письменник Скіталєц (1869 – 1941), який, на відміну від українських емігрантів, що повернулися в СССР, розстріляний не був, згадував:
«Зимой 1897 года мне случайно пришлось встретиться в Москве с одним почти пожилым студентом типа «вечных», еще существовавших в тогдашней России. Это был х@х@л-украинофил с длинными, свешенными вниз усами, горбоносый, с гайдамацкого типа физиономией, с лысеющим лбом и умышленно отпущенным чубом на макушке. Товарищи звали его «Гетманом», и он, по-видимому, давно привык к этому прозвищу: действительно напоминал портрет Богдана Хмельницкого и прозвище свое носил с удовольствием.
Встретившись на студенческой пирушке, он стал меня расспрашивать об Украине, откуда я только что приехал. Выслушав вынесенные мною впечатления, стал говорить о своей ненависти к цивилизации, к четырем русским факультетам, им оконченным, о нежелании быть ничем, кроме «вечного студента», а для Украины пожелал, чтобы ее города с русским влиянием были уничтожены, а вместо них были бы опять степи и гайдамаки. Его речи напоминали только что напечатанный рассказ Златовратского «Гетман». Там выводился студент, похожий на моего собеседника.
– Позвольте, Гетман! Да вы все это из рассказа Златовратского наизусть читаете, или, быть может, это он вас описал?
– Да, – спокойно подтвердил вечный студент, – в рассказе «Гетман» описан я: я знаком с Златовратским и часто бываю у него. Могу и вас познакомить, если захотите.
Я уехал, не воспользовавшись возможностью познакомиться с большим писателем, а рассказ «Гетман» оказался последним произведением Златовратского, появившимся в периодической печати».
Ким був той вічний студент, ми не знаємо. Та цікаво, що письменник Олександр Ізарський в «Літературній Газеті» (1955, №2), що видавалася на Заході, згадував, що Дмитро Дорошенко розповідав йому про свого приятеля, «родом з Полтавщини, який в час війни жив у Катовицях і став прототипом оповідання Златовратського». То був полковник Армії УНР Михайло Деркач (1882 – 1963), який справді до 1944 жив у Катовіце. Однак він не міг бути студентом у 1897-му.
Та тут мене цікавить інше: що ще наприкінці ХІХ сторіччя були такі особистості, які з розпачу воліли б, щоб тих міст не було взагалі. Як Содоми і Гоморри.
Роздумуючи над цим, я починаю взагалі сумніватися, чи вартий цей народ держави. Ніколи не був вартий.
Ще на початку 2012 року (кожен може заґуґлити і переконатися) я прорік таку фразу:
«Ми вагітні вождем, якого потім зрадимо».
І сталося саме так. І ще не раз повториться.
Бо ця нація, як медуза – аморфна, драглиста, розлізла і пахне гнилими водоростями.
Вона не тримається купи. І мені не залишається нічого іншого, як ще зацитувати Івана Франка:
«Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею.
Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?»
