Жити в якійсь імлистій паралельній реальності – це вже скидається на сталий, комфортний і цілком нормальний спосіб вегетування для більшості українців.
Міфами й фейками забиті голови настільки, що переконати у протилежному просто неможливо, пише Юрій Винничук у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Тому нашвидкуруч склепані фантазії, вигадки і відверті брехні, що лунають з телевізора, виглядають цілком правдиво. Дивно, як іще на «плюсах» не зняли таких захопливих трілерів, як «Порошенко вбиває свого брата» або «Гройсман викидає свою сестру з вікна». Маса людей повірила б у це політичне кілерство.
Бо маси людей і досі вірять друкованому слову, а ще більше телевізору. Ось свіжий фейк, який ширять наші щирі патріоти квадратно-гніздовим способом: «В 1949 неподалік одного (!!!) з концтаборів на Колимі за наказом з Москви (а конкретно чиїм?) було потоплено у болоті 3 тисячі українських дівчаток 13-14 років, “чтоб нєкому било рожать бандеровцев”».
І ніхто ж не замислюється щодо такого безглуздя! Бо чому саме «13 – 14 років»? А як було з тими, кому від року до 12? А з тими, кому від 15 до 25?
Жодних джерел, звісно, нема. Як і нема жодного джерела, яке б засвідчило наказ Сталіна вивезти всіх українців на Сибір. А легковіри постять, обговорюють, кленуть… Мене вражає те, що постять навіть наукові працівники Інституту народознавства!
Вони також радісно поширюють неймовірні цифри: «На Майдані вбито близько тисячі українців, кілька тисяч покалічені»; «Москва вбила 100 мільйонів українців»; «У 1931 році нас було 80 мільйонів», а депутат В. Марущинець від щедрої душі потішив оптимізмом: «Нині понад 100 мільйонів українців вишиванками прикрашають рідний край та всю землю, яка гомонить по-нашому!». Правда, за твердженням Зеленського, «нас 65 мільйонів». Поскупився президент, хоча теж перебрехав.
І за всім цим стоять патріоти, щирі українці. Але, на жаль, без мізків.
Разом з тим, ота маса легковірів, яка дружно пішла голосувати за різних пройдисвітів, доволі інертна. Вона позбавлена героїчних поривів, високого інтелекту і пасіонарності. Це маси, які ніколи не протистоятимуть єдиною лавою тим, хто зазіхатиме на їхній спосіб життя і їхні вподобання. Так, вони підуть голосувати, вони висловлять свої погляди в мережах, навіть будуть погрожувати опонентам, що всіх їх треба вішати, але вішати не будуть.
І коли настане новий Майдан, то протистояння люмпену буде виявлятися винятково у формі проплаченої тітушні, а не за поривами серця.
Харків голосує за Бойка і Кернеса. Отож, можна подумати, що всі харків’яни кинуться як один захищати погляди своїх проводирів. Та життя показує щось інше. Коли патріоти скидали пам’ятник Жукову, проросійський електорат спокійно відсидівся і не виступив із протестами.
Зрештою, проросійський електорат на всьому Сході й Півдні зумів організуватися в сепаратистські рухи винятково за підтримки російської агентури і російських військових. І це не зважаючи на те, що прихильників ригів та опоблоку мільйони!
Третина українців, яка голосувала за Януковича, пальцем об палець не вдарила, коли його гнали з України. І ті 12 мільйонів, які голосували за Зеленського, теж не піднімуться. Бо це мертвий і дуже аморфний капітал, який уже почав сипатися.
Український філософ Микола Шлемкевич писав, що українське суспільство завжди стоїть на межі громадянської війни через нездатність української еліти знайти сферу конструктивної співпраці. А однак, межа ця не переступлена, бо остання громадянська війна відбулася ще в епоху Хмельниччини, де справді еліти розділилися. Жодної громадянської війни в пізніші епохи не було, бо на боці червоних опинилося жалюгідно мало українців. У 1918 – 1921 була Московсько-українська війна, як цілком слушно називала її українська преса.
Народні маси в основі своїй малоосвічені. Навіть ті діячі, що добилися значних статків, стали політиками, депутатами чи бізнесменами, не можуть вважатися елітою, бо за інтелектуальним рівнем стоять дуже низько. Книжок вони, за рідкісними винятками, не читають взагалі, або це збірники анекдотів, і особливо у них популярні збірники афоризмів.
Найбільша проблема українців, на думку Шлемкевича, нездатність досягти державного порозуміння. Двадцять п’ять років існує незалежна держава, а порозуміння нема.
Еліта досі не може прорватися на верхи державотворення, бо там міцно засів люмпен. Микола Славинський писав, що саме еліта концентрує у собі всі риси загальнонаціонального генія, безпосередньо живиться його соками і повертає надбане у переробленому вигляді народові без огляду на станові, класові та професійні перешкоди.
Однак, мабуть, якісь перешкоди таки є, бо народ і далі тупий і довірливий. Зрештою, він завше був таким. Недарма М. Грушевський дотримувався антиелітарної неонародницької концепції, яка заперечувала або применшувала важливу роль національної еліти у процесах становлення нації. Грушевський був видатним істориком, хоч і з хибними поглядами, але бездарним політиком. І, до речі, ніколи не був президентом, та ніколи й сам себе так не називав…
