Мовний закон і новий правопис почали вже тіпати різними матолками, які не розібравшись, легко піддаються фейкам.
Одна стурбована дама перелякалася, що її батька відтепер кликатимуть Онутрієм, пише Юрій Винничук у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Та ще дужче захвилювалися проросійські сили, обіцяючи навіть відмінити цей закон, як і ряд інших. Зокрема й децентралізацію, яка дозволяла таким реґіонам, як Донбас, вдавати, що вони всіх годують, а насправді паразитувати за рахунок прибутковіших областей.
Мова – найважливіша складова української національної ідентичності, особливо з огляду на значну зрусифікованість України. На жаль, ота національна ідентичність у багатьох людей ще й досі не сформована. Вона часто виражена в таких показушних акціях, як парад вишиванки. Минає час і ті, що парадували у вишиванках, голосують за голограму з Бєньою на чолі.
Від епохи Кучми мова стала об’єктом політичної боротьби. Це ж Кучма, який ще у Верховній Раді за паспортом був «рускій», кандидуючи на президента, поміняв національність і проголосив надання російській мові статусу другої офіційної. Можливо, завдяки цьому й виграв.
Мова ще в совєтську епоху стала ознакою націоналізму. Розмовляє українською – отже, націоналіст.
Україну від тотального зросійщення рятувало те, що села були наші, і лише міста окуповані. Ще згідно перепису 1959 року 93, 5% українців визнавали українську мову рідною. Але з часом цей показник спадав: 1970 – 91, 4%, 1979 – 89, 4%, 1989 – 87, 7%, 2001 – 85, 2%.
В наступні роки опитування різних соціологів опустило цю цифру до 65%, що виглядає доволі підозріло і свідчить про маніпуляції, які дозволяють русофобам волати про те, що в Україні проживає половина росіян.
Загалом з цифрами не все так просто, бо коли хтось бадьоро рапортує про зростання кількості українських шкіл, то це не означає повної їхньої українізації. В багатьох українських школах вчителі вживають російську мову, та й діти спілкуються російською. Андрій Бондар наводив приклад київської школи, де вчиться його донька – єдина україномовна серед усього класу!
За даними соціолінгвіста Т. Бурди, поява російськомовного співрозмовника призводить до того, що українська мова спілкування змінюється на російську в 74, 8%. Це може звучати обнадійливо, бо в часи моєї молодості було цілих 100%.
Наші люблячі сусіди, коли навертали українських школярів на свої імперські мови, то вішали їм на шиї таблички ганьби за вживання рідної мови. В результаті маємо мільйони росіян з українськими прізвищами, чи похідними від них: Ковальов, Кравцов, Шевцов, Колєсніков, Скляров, ба навіть Бураченков – знав його особисто. Траплялися мені й геть кумедні варіанти: МолОдый, а відповідно відміняли в родовому МолОдыя, або ж Тягны-Рядно.
Перший закон про мову було прийнято відразу після відставки В. Щербицького у 1989 році. А однак це не спинило спаду вживання української мови, бо закон був яловий, а надто, що зобов’язував у всіх загальноосвітніх школах вивчати і українську, і російську. Жодних покарань за порушення закону про мову не передбачалося, а «незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на роботу».
Не буду перераховувати всі приваби закону 1989 року. Скажу лише, що він дав свої результати переважно на Правобережжі і особливо в Західній Україні, де незабаром російські школи майже позникали. Кількість українських шкіл виросла, але на загальну статистику вживання української мови це мало вплинуло.
Крім того, ані Кравчук, ані Кучма за першої каденції не зробили жодних привілеїв для українських книжок і преси, а той час, як це зробив Єльцин для Росії. Тому в 1990-тих українська книжка ледве животіла.
Окремі недоліки попереднього закону проникли і в новий, бо ні там, ні тут не вдалося оминути двозначності і неврегульованості. Той перший закон окремі норми вживання мови розтягнув аж на 10 років, цей теж не поквапився з термінами. Можливість довільно інтерпретувати й застосовувати закон, як кому заманеться, залишилася. І це дуже яскраво демонструє новий правопис, де трапляється відверта плутанина: виявляється, можна так, а можна сяк. Чому усі назви міст не звести до одного відмінку з закінченням на «а»? Ні, мусять бути незрозумілі винятки.
Сили, які прийшли тепер до влади, відверто антимайданівські, антинаціональні і антидержавні. Коли вони опіряться, то спробують відмінити прийняті закони, або вчинити, як у випадку з грузинським Карлсоном – просто внести поправки до закону.
Тому закон про мову стоїть на дуже хиткій конструкції, а конструкція – на хиткому ґрунті, як і Керченський міст. Усі ці відтермінування того чи іншого положення дозволять маніпулювати й крутити законом, як пес хвостом. Тисячі правок, якими завалили цей закон депутати-русофони, будуть робити свою темну справу.
Закон буде на папері, а в житті нічого не зміниться. Я побував у Києві на Книжковому Арсеналі в Києві і це був прекрасний острівець українства. Однак в крамницях, рестораціях чи у тролейбусі ніхто до мене не звертався українською. На мою українську відповідали по різному: російською, суржиком або ж приблизною українською. Але першого звертання до відвідувача українською, як то зазначено в законі, не було.
Не дарма ж мовних інспекторів з закону прибрали.
