Ну от уже і двадцять сім. Життя виявилося достатньо довгим для того, щоб умістити аж двадцять сім річниць.
Пам’ятаю, як бравий дивізійник Ґоґо з Нью-Йорка тішився, що от-от дотягнемо до десятої. Бо десять років незалежної державності, стверджував він, як для України дуже багато. Стільки ще в нашій історії не бувало, рахунок ішов зазвичай на місяці, пише Юрій Андрухович у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
А тут – роки, причому цілих десять, ділився оптимізмом Ґоґо. І коли я намагався трохи збити його з радісної тональності, нагадуючи, що це ж не та Україна, не така, то він усе одно тішився, що навіть не така вона краща за ніяку. І що попри все (а точніше, наперекір усім) їй уже цілих десять років.
А нині вже цілих двадцять сім.
Читайте: Юрій Андрухович: Жити streamно
Двадцять сім років тому, ближче до вечора, в телевізорах запрацювало УТ. Я ледь не написав «УТ-1». Але вчасно згадалося, що УТ тоді було просто УТ, єдиний український радянський канал. І він запрацював не в тому сенсі, що перед тим його було вимкнуто, а потім пішов сигнал. Ні, сигнал був увесь день, ніхто нічого не вимикав. Але на екрані ми бачили переважно заставку з якимось таким приблизно написом, що зараз буде важлива пряма трансляція з Верховної Ради. Й ця заставка висіла на екрані годинами, а на тлі її пускали музику – всілякі тріо бандуристок та інший українсько-радянський репертуар, що його автори й виконавці так віртуозно примудрялися поєднувати непоєднуване – щиру і трохи меланхолійну любов до України з цілковитою лояльністю до совка. (Забігаючи наперед, ризикну твердженням, що такою й вийшла ця держава, її суть визначив той вибір музики).
Заставку вже кілька разів з екрану прибирали, музика змовкала – і здавалося, що от зараз, уже зараз. Але сесійна зала ніяк не хотіла вмикатися, хоч ми уже й чули якісь депутатські крики й загальний доволі напружений гул. І тоді, після чергової невдалої спроби прямого включення, знову з’являлася та сама заставка, а супровідний музичний репертуар починав звучати ще меланхолійніше по-українському і водночас іще лояльніше по-радянському.
Читайте: Юрій Андрухович: Геніальний ейджизм
Це вимагало від нас залізних нервів. Трансляція запрацювала десь із п’ятої спроби.
Ми дуже вірили в те, що цього дня буде проголошено вихід із СССР і державну самостійність. І коли це почало збуватися, тобто в залі залунали часто відтоді цитовані слова «виходячи із смертельної небезпеки, що нависла була над Україною…», то це таки запульсувало у відчуттях історичним Momentumом. Особисто мені найбільше радості приніс суто філологічний нюанс – вживання в основоположному документі нової української державності старого і доброго плюсквамперфекту «нависла була». Це з тих випадків, коли сама мова виводить авторів (у цьому разі передусім Левка Лук’яненка) на цілком особливі, символічні рішення, в яких у, здавалось би, всього лише граматиці раптово віддзеркалюється сама сутність Події.
До теми: Юрій Андрухович – про відпустку, “Літографії” та День незалежності (ВІДЕО)
Того вечора не було ні всенародного святкового гуляння, ні салютів, ні танців, ні феєрверків. Народ себе з незалежністю не вітав. Підозрюю, добрих три чверті з нього й не надто розуміли, що вони там у Верховному Совєті таке проголосили і за що проголосували.
Але чи могло бути інакше?
Протягом двадцяти семи років, що минули відтоді, я неодноразово вибухав доволі гіркими зізнаннями в нашій хронічній повільності і незмінюваності. Водночас я – радше мимоволі, ніж усвідомлено – навчався терплячості. Я все-таки маю що і з чим порівнювати. Наша повільність на шляху до самих себе іноді справді вражає і ранить – але винятково з перспективи біологічного (і скороминущого) часу окремо взятого людського життя. У цій перспективі ми, зосереджені на мінімальних відтинках, майже не бачимо чогось більшого, тривалішого і маємо всі підстави жахатися: «Боже, цілих двадцять сім років – а ми й досі в тому самому совковому багні!» Так нам здається, і це наше право – перебільшувати. Ба навіть наш обов’язок.
Читайте: Юрій Андрухович: На топах
Але є й надіндивідуальна перспектива – часу історичного. І рік 2018-й надає нам зручну хронологічну нагоду. Слухайте, та ж ми лише сто років, як узагалі почалися! Наші перші уряди, інститути, органи, перші державники, службовці, бюрократи, секретарі, офіцери, наші заледве підхорунжі та прапорщики, протягом однієї доби підвищені до цілих полковників, – це ж допіру 1918-й. Так, невдахи, хаоти, часом панікери й невиправдані наївняки-дилетанти, хоч загалом великі герої. Так, програли, але ж почали! І той абсолютний нуль, з якого вони починали, це, повторюся, було всього тільки одне століття тому назад. Там, де багатьом іншим націям (донині, погоджуюся, за нас успішнішим) довелося настоюватися по тисячі або й більше років, ми прошмигнули таким собі метеором. З тотальної безнаціональності й бездержавності, з національної недорозвинутості й забитості, з перегною для інших, з убогості, з прапервісної сумирної глини малоросійства, руськості, русскости, грузькості, вузькості, з рутинності рутенства та русинства – в іще не ту, але все ж Україну і всього тільки за сто років?! Не така вже й погана історична швидкість, об’єктивно кажучи.
Тож зі святом, яке в нас сьогодні є.
Виходячи зі смертельної загрози неіснування, що нависла була.
Назавжди з неї виходячи.
