Чи на тому вечорі в Театрі Скарбека 31 жовтня 1898 р. побували діти й підлітки?
Наприклад, 11-літній Мирослав Січинський? Його ровесник Дмитро Вітовський? Евґен Коновалець, семи років? Майже дорослий (16-ти років) Григорій Коссак? -пише Юрій Андрухович у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
От хоча б вони.
Жоден із них на той час у Львові не мешкав. Але на Великі Роковини, як уже сказано, з’їхалися не лише львів’яни. Самих лише львів’ян для такої події не вистачило б: у місті їх було в рази менше, ніж lwowiaków.
* * *
Десь посередині між 1898-м та 1918-м – чин Мирослава Січинського (1909). Слово «чин» просто-таки вмонтоване всередину його прізвища: сіЧИНський. І це він (і сам Січинський, і той чин, який у ньому засів) сотворив покоління – назовімо його поколінням людей дії. Того, в якому, крім уже щойно згаданих, – Федь Черник, Олена Степанівна, Роман Дашкевич, Осип Букшований. І ще багато-багато інших.
Ловці Великого Моменту.
* * *
Якщо провіщений Франком Великий Момент мусив настати неодмінно (бо його сам Франко провістив), то як було цей Великий Момент (а заодно і Слушний Час) відрізнити від усіх інших моментів і часів?
Як відчути його, що ось це – він?
Великий Момент сотворила Велика Війна.
Вона тривала вже понад чотири роки, й великі гравці (імперії) видихáлися.
Вони набрякали революціями та розпадами й дедалі гірше радили собі з територіями.
Особливо Австрія. Вона м’якла і намагалася рятувати себе рішеннями, скопійованими в себе самої, але 70-річної давності. (Тут у нашу лінію років якраз посередині між 1798-м та 1898-м протискається так само революційний 1848-й. А ми й не сподівалися тут його побачити!)
Читайте також: У Франківську презентували “Ворохтаріум” (ФОТО)
Австрія почала обіцяти всім і все – від автономії до незалежності. Біда лиш у тому, що й полякам, і рутенам вона обіцяла рівно те саме і в одному й тому ж місці. Й оскільки перші та другі поставили собі одну й ту ж ціль – відновлення держави, що її ні перші, ні другі навіть уявляти собі не могли без цього місця, без міста Львова, то конфлікт не міг не вийти антагоністичним. З тих, що або – або.
З одного боку реальністю було місто, в якому 86% користувалося переважно польською, а 11% – переважно українською мовою. Польське місто? Не зовсім так, бо лише 51% визнавав себе римо-католиками.
З другого боку реальністю був край навколо цього міста, в якому 65% населення належали українцям, утричі перевищуючи польські 22%. Якщо місто польське, то все, що навколо нього, українське?
Місто-острів? Екстериторіальне місто? Анклав? Компроміс на підставі «Ваше місто – наша провінція»? Дві рівноправні національно-культурні автономії та військово-політичний союз?
Такі рішення не розглядалися ніколи. Отже, й варіантів таких не існувало.
До теми: Тарас Прохасько: Зельбсферштендліх, само собою зрозуміло
Єдиний варіант звучав «Якщо не ми, то вони».
Напередодні того Листопада, наприкінці останньої з таємних нарад, сотник (тоді ще) Дмитро Вітовський так і сказав: «Якщо цеї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки».
Ті, що чекали на телеграму з Відня, схилили голови. Ні в кого не питаючи дозволу, Великий Момент настав. Спостерігаючи за ним зі своєї потойбічної каменоломні, Франко не заперечував.
Уночі українці взяли Львів – і здається, без жодного пострілу. Для цього їм, щоправда, довелося роззброїти вже зайвих у цій ситуації австріяків.
Втім уже наступного вечора, всідаючи до спеціального вагона, яким його депортували зі Львова до Відня, останній цісарський намісник не існуючого відтепер Королівства Галичини і Володимирії Карл-Ґеорґ Гуйн вимовив свою єдину в житті історичну фразу: «Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники – це затяті люди».
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про власників білих биків
І він як у воду дивився. Затяті люди противники почали стріляти в нову українську владу ще перед тим, як намісник виголосив свою фразу. Тобто вже 1 листопада вдень. На руках у них виявилося неприродно багато – навіть як на воєнні часи – вогнепальної зброї. Аж так добре озброєне цивільне населення перестає бути цивільним.
Намагаючись гасити спротив без надмірного кровопролиття, українська сторона висунула мирні пропозиції: державний кордон по Сяну, культурні автономії для поляків та євреїв у Львові.
Польська сторона оголосила їх неприйнятними.
Єврейська ними зацікавилася (ну так, ще ніхто й ніколи ніде на світі не пропонував євреям жодної автономії!) – і гірко розплатилася за це своє зацікавлення вже через якісь кілька тижнів, коли, запанувавши над усім містом, поляки взялися за методичне плюндрування заселеного майже винятково єврейською людністю Жовківського передмістя.
* * *
Але чому неприйнятними? Невже взаємне убивання могло здаватися прийнятнішим?
Виходить, що так.
Бо таке вже значення цього міста в національній польській міфології: Semper Fidelis.
Отже, не Місто-компроміс і не Місто-порозуміння, а Місто-конфлікт, Місто-війна, Місто-фронт.
Його таємною квінтесенцією й за мирних часів виявилися чин Січинського та постріл у голову Коцка. То що вже казати про часи воєнні, які тривали п’ятий рік?
Навіть обидва львівські митрополити – греко- і римо-католицький – не змогли відвернути взаємне вбивання.
В такі часи слово не за душпастирями, а за командувачами.
