Про те, як виборці України провели свій минулий вихідний, написати одним реченням можна, скажімо, так: «Минулої неділі виборці України вчинили безпрецедентне масове самогубство».
Але можна й інакше: «Ще ніколи не була Україна такою політично єдиною», – пише Юрій Андрухович у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Найцікавіше, що обидва твердження можуть виявитися близькими до істини. Тобто від трагічного до тріумфального, як бачимо, навіть не крок: це насправді дві сторони однієї й тієї ж медалі, і проблема лише в тому, що тут аверс, а що реверс. Тобто що насправді краще: об’єднатися заради самогубства чи вчинити самогубство заради об’єднання. Оба варіанти, на мій погляд, достатньо красиві, а втішне з невтішним по-гадючому переплелися в обіймах, ніби хрестоматійні з журбою радість.
Ні, звичайно, є деякі але. Точніше, якби.
Наприклад. Якби закон передбачав цілком собі демократичну норму з порогом явки у 50%, то чи захлиналися б нині щастям усякого штибу аналітики на всякого штибу телеканалах? Чи голосили б вони захоплено про «поразку старих еліт» або «електоральну революцію»? Та де там. Вибори були б визнані такими, що не відбулися. Найнижча, просто-таки хронічно сонна активність за всю історію українських виборів! Цілковита байдужість більше ніж половини виборців. Яка там революція, коли пляж, город і «Буковель». Тобто не «пробудження мас», а якраз навпаки – масовий сон розуму.
Втім, він усе ж породив чудовиськ.
Ще одне якби. Якби в мажоритарній частині закон вимагав другого туру на всіх округах, де переможець не набирав більше половини голосів (теж цілком собі правильна норма), то до Ради не попролазили б десятки самозваних халявників із результатом у 14-15%. Та й сума мажоритарних слуг народу, безумовно, не сягала б захмарних 130-ти. Другий тур багато що розставив би на місця. Всі були б відчутно скромнішими – й передусім деякі сумнівні й дуті 14-відсоткові переможці. Я вже мовчу про того сепара, котрий проліз у Раду із 220 голосами й тепер має рівні депутатські можливості з тими, за кого проголосували десятки тисяч.
З огляду хоча б на ці два «якби», перемога «Слуги» перестає здаватися приголомшливою, епічною, історичною чи якою там ще. Навпаки – цілком очевидною є її непевність і підозрілість. Це своєрідний ілюзіон, де всіх купили задешево.
«Ці вибори насправді досить дешеві, – зізнавався в період кампанії один зі знайомих учасників. – На мажоритарці можна пройти, вклавши якісь лише тисяч двадцять.» Я думаю, він мав на увазі долари. Мимовільний висновок: ці вибори аж ніяк не стали чеснішими, але для переможців виявилися дешевшими. Бо гречці не конче бути саме гречкою. Мало яких форм ця сипка субстанція може набути в наших українських умовах! Скажімо, безкоштовне й масове вивезення збідованого електорату в той-таки «Буковель». Кілька годин у безкоштовному раю – й ти охоче віддаєш голос молодій Зе!команді реформаторів. І таких голосів у нас на Прикарпатті десятки тисяч. Недаремно ж протягом усього липня курсували до гір і назад заповнені до останнього місця і в міру комфортові автобуси з підозрілими табличками «Нерегулярні перевезення»!
Наш народ нерегулярно кудись перевозять. І йому це, схоже, подобається. Він дешевшає. А ви кажете – підкуп виборців.
Але годі про сумне, бо є і трохи веселого.
Пригадую, Віктор Єрофеєв – а йшлося про Росію в 1994 році – сказав у приватній розмові таке: «Жириновский – молодец. Он отсосал на себя голоса красно-коричневых.» Користуючись його метафорою, скажу сьогодні щось подібне: «Слуга народу» добряче відсмоктала в колишніх і теперішніх ригів. Тож увесь наш СходоПівдень (за винятком, зрозуміло, донецько-луганського особрайона) раптово похерив одвічних своїх і незмінних хазяїв Добкінів, Богуслаєва, Колесникова та багатьох їм подібних міцних управлінців. Для Харкова, Запоріжжя й Одеси теперішні весільні фотографи, юні паверліфтери та мутнуваті фопники (не кажучи про шоуменів та інших пожирачів шаурми) є безумовним прогресом у порівнянні з тим добром, яке тамтешні люди наголосовували цілими попередніми десятиліттями. (Відрухова ідея: чому б на цій хвилі «с налета с поворота» не провести дострокові вибори в Харкові й не позбутися навіть Кернеса?)
Окремою стрічкою сюди ж: ба, навіть Литвин не пройшов! Слава Україні!
І ще трохи позитиву.
Як я й передбачав, «Голос» виявився тонким і писклявим. При цьому навіть сяк-так переміг на острові Львівщина. Більше ніде: не тільки на Сході, Півдні, але і в Центрі «Голос» виявився геть непотрібним, тож навряд чи й буде комусь потрібен у парламенті. З чого випливає ще один радісний висновок: Славко може сміливо повертатися до концертно-гастрольної діяльності, за яку ми його й любимо.
Цілком за своїми заслугами отримали й оба близнюки-капризуни – «Самопоміч» та Гриценко. Їхнє запобігливе фліртування з новою Зе!владою, як і до непристойності щире бажання їй віддатися, не могли не відштовхнути від них остаточно цей гордий народ, який, іноді полюбляючи начальство, шісток таки стабільно недолюблює. Амінь на ваші обидва доми.
У націоналістів аж один мандат на весь парламент. Приїхали. Хоч тут якраз і повертаємось до сумного. Бо який же це буде український парламент, якщо він без націоналістів? Це запитую я, котрий за націоналістів ніколи не голосує.
І звідси – до найсумнішого. Бо що для СходоПівдня прогрес, те для Заходу (передусім Галичини та почасти Києва) – деградація.
21 липня Україна політично об’єдналася в точці, яка саме для Галичини стає точкою неповернення. Галичина перестає існувати як окрема політична цінність, що продукує для всієї країни суперечливі, хоч і дуже потрібні сенси. Тягнучи країну в невідоме, провокуючи, дратуючи, виставляючи на кпини саму себе. Це не реґіональний месіанізм із мене промовляє, а вся дотеперішня реальність: якби Галичина не голосувала по-особливому, ця країна навряд чи розвивалася б і на сьогодні вже давно являла б собою втричі збільшену Білорусь.
Але цього разу троль розбив своє дзеркало не над частиною, а над усією територією цієї країни. Тож замість продовжувати впертий і загалом невдячний рух угору, Галичина стрімко пішла (якщо не покотилася) вниз і вперше з 1990 року проголосувала, як усі. Навіть її найстійкіший елемент, згаданий острів Львівщина, демонструє ту ж тенденцію пристосування до решти країни. Що з цього випливає – тотальна єдність, масове самогубство, а чи тотальна єдність у масовому самогубстві – побачимо вже зовсім невдовзі.
Завершилися зйомки фільму за романом Софії Андрухович “Фелікс Австрія” (ФОТО)
