В попередній колонці мова йшла про літературу. Про неминуче перетворення цієї володарки думок на текстову сировину для «развлєкухі». Але, попри все, література має щастя. Біля неї в засаді не причаїлася «старша сестра», яка віками їй заздрила і мріяла про реванш.
У журналістики така «сестра» є. Це той відвічний дискурс пліток, з якого журналістика й виросла в особливий різновид інформаційного посередництва між подією та її суспільною оцінкою. Виросла й оголосила себе «четвертою владою». Хоча пліткарі точно знають: насправді четверта влада – вони. А журналістика, у кращому випадку – шоста, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Люди пліткували завжди. Не встигали мисливці вполювати мамонта й урочисто відрізати йому… хобота, а жінки у печері вже обговорювали подробиці: яму викопали замалу, мамонт впав в неї не тим боком, а ватаг у вирішальний момент зашпортався. То була золота доба пліткарства.
Першими, хто наніс удар по всевладдю пліткарів, були жерці. Вони знали волю богів, а пліткарі не знали. Але з жерцями пліткарі врешті-решт домовилися про обмін інформацією та про відповідні бонуси. З журналістами домовитися було складніше. Журналісти (суспільно унормовані пліткарі) диких пліткарів використовували, але не ділилися з ними ні славою, ні грошима.
Зеленський доручив Кабміну розробити стандарти новин у ЗМІ – указ
А потім професійні журналісти й зовсім оборзіли. Вони перестали просто розповідати про події, просто гнати своє «моральне» бла-бла-бла. Сто років тому газетярі та радіокоментатори раптом повірили, що журналісти є провідниками ідеологій, котрі змінять світ на краще. Вони пішли служити майбутньому і втратили професійний базис.
Але в грошах не програли. Навіть навпаки. Що сповнило пліткарів ще чорнішою заздрістю. Вони страждали, чекали й дочекалися. Прийшла доба Інтернету. Пліткарі взяли в руки смартфони і почали вішати пости на стрічку, розміщати картинки в Інстаграмі. Стали свідками і творцями подієвих потоків. Поставили та отримали мільярди лайків.
«Й де тепер ті журналісти, де ті «золоті пера»?» – питають пліткарі. Там, кажуть вони, де й їхні любимі ідеології разом з їхніми любимими моральними авторитетами. В одному місці.
Тому що люди тепер слухають не журналістів. Люди слухають безпосередніх свідків, людям цікаве белькотіння «простої людини», тому що за ним вони не підозрюють режисера. Люди тепер не вірять професійним свідкам. Люди питають: «Скільки їм заплатили? І хто?».
У відповідь людям пробують пояснити, що події складні та неоднозначні, що вони потребують аналізу й фахового коментаря. На що ті знущально пирхають: «Ми собі й без вас проаналізуємо і прокоментуємо. А що не зрозуміємо, то придумаємо».
А ще пліткарі показують на молодь: Ось вони, кажуть, «діти потоку», диванні мандрівники, ненапружені хом’ячки карамельних світів. Цим не журналісти, а коучі продали (недорого) рятівну істину: у потоці можна не гребти, у потоці можна просто плисти за течією. Розважайся, забий на все і не дозволяй нікому тебе вчити.
«Якщо майбутнє за цією молоддю, то де в тому майбутньому журналістика?» – запитують вже не пліткарі (забудьте це слово), а ідоли соціальних мереж. І виробляють нову реальність, де подолання спротиву є найближчим синонімом ідіотизму. Де в кожному експерті бачать лише маніпулятора, що відробляє чиєсь бабло. Де кількість лайків є критерієм істини. Де об’єктивність – слово з лексикону троглодитів.
Доброго ранку в простому світі простих свідків простих подій. Ви за цей світ боролися, чи не так?
Comments are closed.