Тепер, коли візуальна культура домінує над текстовою, профани заторохтіли про те, що, мовляв, «література стане мистецьким продуктом для еліти». Не сподівайтеся, не стане.
Чому? Тому що еліти не живуть минулим. Якщо еліти й підтримують ілюзію шанування традицій, то це виключно для того, щоби тримати під контролем тих, хто їх обслуговує. Еліти завжди й усюди оточують себе випереджаючими смислами. Фінансові та креативні світові еліти першими залишили бібліотеки й попрямували до форматів візуальної презентації, пише Володимир Єшкілєв у “Репортері“.
Українські еліти, зрозуміло, побігли за ними. Якби було не так, то нашим президентом тепер був би хтось з харизматичних письменників. Наприклад, Курков. Або Жадан. Хтось зі світу Модерну. Але еліти вже «закинули» себе до Гіпермодерну й потягнули за собою всіх, хто ще мислить проекціями майбутнього. Тому президентом у нас Зеленський. Ми в тренді.
Що в цій ситуації залишається рідній літературі? Либонь тусувати. В світі, де читають мало й не глибоко, персона письменника стає цікавішою за його твори.
Теперішній читач обламується при спробі подолати сотню сторінок роману. Зате йому стає цікаво, коли літературознавство опускається на рівень пліток. Коли розповідають, як письменник бухає, з ким він спить, скільки заробляє та кому набив морду.
Зрозуміло, що ця інформація за популярністю не йде до жодного порівняння з плітками про естрадних співаків або ж про кіноакторів. Проте й не залишає байдужими. Й на тому спасибі.
Письменники ще щось там пишуть, але вже більше будують свою літературну славу. Ні, радше навкололітературну. Це не так просто, як здається. Адже в Україні для популярності мало бути харизматичним і публічним. Треба ще бути «правильним» («правильною»). Тобто подобатися певному «широкому» середовищу.
І тут в українських письменників починаються труднощі. Адже довгі десятиліття офіційний сегмент рідної літератури був радше закритою сектою, аніж дискурсивним майданчиком. В цій секті була своя ієрархія та свої, майже родинні, «теми». Там, під килимками, гризлися клани та зростали сектантські авторитети.
Звідти виринали якісь літературні тексти. Мало хто міг зрозуміти, про що вони й чому їхніх авторів нагороджують преміями. Нерозуміння секту майже не турбувало. Як і те, що непродані тиражі ріжуть на макулатуру.
А потім гроші стали платити не за служіння, а за популярність. Стара секта здулася. Але дискурсивного майданчика знову не виникло. Замість нього з’явилися свіжі секти. Невеликі, не надто креативні, зате дуже горді. Але й цим прийшов час здуватися. Грошові потоки та увагу публіки перенацілили на сценаристів і лібретистів. Лідерам літсект вже немає чим віддячувати за відданість літвасалів.
Тому рідна література переїжджає в більш скромні дискурсивні «помешкання». Радіє накладам у 1500 примірників. Одягає діряві мешти та з пісними личком сідає у приймальнях чиновників. Бронзова літературна доба закінчується присмерками гівнячкового кольору.
Дехто ще за інерцією обтанцьовує постарілих кумирів, шукає в художніх творах сховану невідомо ким «правду». Але це вже останні з могікан. Над ними сміються не лише сноби, але й пацаватий «молодняк». На велику літературну сцену України виходять виконроби «інтертейнменту», майстри розважальної оповідальності та перекладачі з умняка на приколи.
А ті, хто не був у сектах, й далі собі пишуть. Те, що тут називають «літературою», їх не обходило й не обходить. Сказано було: «Най мертві ховають своїх мерців».
