Поети різні. Є самобутні, що зійшли до нас з невидимої гори. Таких мало. На них печатка, вони самотні. Є «поети з народу», котрі пишуть так, наче все життя мандрують між могилами предків. Але найчастіше їх зустрічаєш на презентаціях з фуршетами та біля ґенделиків. Цих помітно більше, та й тусують вони густіше.
Але найдовшою є череда поетів-доповідачів, пише Володимир Єшкілєв у своїй колонці в газеті «Репортер».
Цих Бог послав стояти на вахті та дресирувати, проте вони пішли римувати і служити слову. Наримувавши на кілька тонких брошурок ліричних або громадсько-відповідальних доповідей, вони відчувають, що мають ще доста часу та натхнення. Вони активно спостерігають і коментують навколишнє життя. Чуже, незрозуміле й нелюбе їм ХХІ століття.
Й не те, що вони випали з часу. Вони до нього ніколи й не потрапляли. Вони як ті запізнілі кадебешні сексоти, що зібрали важливу інформацію про ворогів трудового народу, але не знають, кому саме її слід доповісти. Вони доповідають її на фейсбуці або ж чиновникам, які мають їх за божевільних. Ворогам від того не гіршає. Навпаки. Поетів-доповідачів це бентежить. Навіть не бентежить, а злить.
Вони із зосередженим виглядом баражують навколо літніх майданчиків кав’ярень і ресторанів. Вони пильно вдивляються в обличчя відвідувачів. Вони переконані, що усі чоловіки, котрі сидять за столиками на цих майданчиках, – злодії, а усі жінки – курви.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про кодові слова
Самі поети-доповідачі не часто заходять до цих кав’ярень. Й не тому, що принципові. Їм просто шкода сорока гривень за чай. Вони п’ють його з пакетиків вдома, на кухнях, і складають списки злодіїв, курвів і зрадників. Це – їхня улюблена забава. Вони заздрять.
Вони вважають, що життя несправедливе. Що це вони мали б сидіти з красивими дівчатами і пити напої з іноземними назвами. Але історично склалося так, що їм немає куди доповідати. Тобто держава в наявності є, а доповідати немає куди. Біда чорна. Поети-доповідачі вважають її наслідком століть окупації та всесвітньої змови.
А ще, переконані вони, невдячний натовп вчинив паскудство. Визнав справжніми поетами не їх, народних доповідачів правди, а хитрих пролаз, що зайняли їхні місця під сонцем. Тому поети-доповідачі обділені повагою і страждають. А бездарні пролази пишуть вірші з матюками й без жодної рими. Заробляють гроші на розповсюдженні духовної отрути. Біда найчорніша.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про фетиші
Поети-доповідачі натякають, що вдома (на дачі, в музейній шухляді) чекають свого часу їхні геніальні твори. Що колись громада їх вивчить, прозріє, просвітлено схлипне, затанцює й поставить пам’ятники з мармуру та граніту. Адже в минулому поетам-доповідачам щось таке ставили. Й нині не збираються зносити.
У всьому цьому найприкольнішим є те, що поети-доповідачі (разом з прозаїками-доповідачами, художниками-доповідачами, співаками-доповідачами і т. п.) все ще не загубилися в українському культурному ландшафті. Хтось каже, що це симптом відвічного провінційного ідіотизму. Може бути.
Когось від доповідачів нудить. Дарма. Живі уламки старого світу самим своїм існуванням звільняють нас від необхідності пояснювати новим поколінням, що не варто втрачати сили, доповідаючи порожнечі порожнечею про порожнечу.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про доноси
«А як тоді бути з служінням слову?» – запитають ті, хто не уявляє собі життя без жрецького місця. Відповім їм, що слова, які вимагали обслуги, загубилися на шляхах пізнання. Згасли одне за одним. А ті слова, котрі приналежні Світлу, є не вівтарями, а брамами, що відкриваються вільно.
