Завжди дивувався реакції на слово «інтелігент». Начебто й немає у ньому нічого образливого або принизливого, та й «зомбоящик» наводить на нього компліментарний ґлянц. Мовляв, є в нас «трудові інтелігенти», вічно голодні, але й полум’яно віддані якійсь там корисній справі. Давайте всі разом їм зааплодуємо.
Проте інтелігентом бути не хочеться. Ані трудовим, ані творчим, ніяким. Певне тому, що під компліментарним ґлянцем ховається давня місцева хитрість – не платити тим, хто не може вибити з тебе гроші. Себто, шахтарям платити треба, бо вони застрайкують, а то й прийдуть під адмінбудівлю морди бити. Краще дати грошима. Тобто, не краще – дешевше.
Інтелігенція, звісно, також може прийти під ту будівлю. Але морди бити не буде. Постоїть, побурчить, поплаче, отримає якусь «обіцяцянку» та й вернеться до своїх корисних справ. З точки зору влади: вернеться в призначене та освячене жлобською традицією стійло.
Чиновницько-заробітчанське суспільство (тобто теперішнє українське) живе примітивно і мислить цинічно. Воно лише на рівні святкових привітань та передвиборних зустрічей піклується про спільне майбутнє. Насправді, далі похмільного «завтра» воно не передбачає. В нього немає спільного завтра. В нього є лише теперішня спільна метушня, з якої має вирости особиста доларова капуста. Бажано, щоб виросла вже сьогодні. Бо потім біс його знає, що станеться, та яка зараза примчить.
Тому це суспільство не цікавиться інвестиціями у майбутнє. Ані інтелектуальними, ані грошовими. Воно лише зберігає старі декорації з гаслами «наука», «освіта», «культура». Але з кожним роком фарба на них вигорає все більше, а щури прогризають в них здоровенні діри. Ще трохи і декорації впадуть.
Інтелігенція ж продовжує жити між світами. Між світом реальним, де її «опускають по жізні» та світом фантазій, де вона отримує повагу та визнання. З точки зору базару та адмінбудівлі (двох головних майданчиків тутешнього «прогресу») інтелігенція здається суцільним анахронізмом.
А ще нинішні циніки цитують Леніна. Ні, зрозуміло, творів пролетарського вождя вони не читали. Але знайшли у Вікіпедії уривок з його листа Горькому від 15.09.1919: «Інтелектуальні сили робітників і селян ростуть і міцніють у боротьбі за скинення буржуазії та її пособників, інтелігентиків, лакеїв капіталу, що вважають себе мозком нації. А насправді це не мозок, а гавно».
Інфляція інтелігентності починається там, де суспільство втрачає відчуття часу. Комуністи часів Леніна відчували себе монопольними володарями майбутнього. Теперішня українська «еліта» живе виключно сьогоденням, віддаючи майбутнє далекогляднішим корпораціям. В обох випадках мислячі складові громади стають зайвими, адже своїми сумнівами та рефлексіями заважають фестивалю тілесних потреб.
Та й сам соціальний кластер інтелігенції нині руйнується. Вона втратила вузький, але позиційно лідерський, прошарок творчих інтелектуалів, котрий тепер визначають як креативну складову бізнес-еліти. Одночасно ті, кого за радянських часів називали «напівінтелігенцією», здається, остаточно влилися в кочові лави ординарних найманих робітників.
Глобальне переформатування ринку праці взагалі залишає мало місця інтелігентам. Але там, де думають про майбутнє, вони потрібні. Адже не дають встановити монополію на мислення, і, відповідно, не дозволяють власникам засобів масової комунікації та хазяям «зомбоящика» опустити суспільні дискусії до рівня битви за ковбасу. Ті, хто дивиться далі, ніж «завтра», знають, що після битви за ковбасу життя немає. Принаймні того життя, котре варте звання «розумного».
Comments are closed.