Мій перший дитячий спогад стосується неба – зорі, мороз, запахи і поодинокі великі сніжинки, які летять дуже повільно і довго до того моменту, коли опиняються зовсім перед очима, і тоді падають блискавично, ще кілька секунд відчувається на поверхні ока ніжна конкретна структура, яка потребує часу, щоби перетворитися на рідину, що поповнює фізіологічні.
Другий спогад земний: високі, вищі від мене, стіни лабіринту стежок, прокопаних у снігових насипах, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Два спогади – це вже система спогадів, тож моя система сніжна. Може тому цьогорічна відсутність снігу вже не ранить, бо сніг – як і дитинство – належить до елементарних підвалин свідомості, а це зовсім не суперечить такій організації часу, коли речевість минулого перетворюється у реальність свідомості теперішньої. Тобто снігові тепер вже не конче бути, щоби його надійно мати.
Зрештою, я його мав стільки, що цілком справедливо було би, аби він – принаймні для мене – закінчився. Незважаючи на те, що однією з найпоширеніших у нашому підсонні фігур сприйняття минулого власне є переконання, що таких снігів, як колись, тепер вже нема, не може бути і не буде. Тому питання снігу є питанням старіння. Сніг тішить молодих. Чим старіший, тим без снігу легше.
Бо сніг – найхимерніший стан води. Легше зрозуміти пару і лід, ніж леткий і еластичний тягар снігу. І він вимагає невтомності. Його білість і фоновість провокує уяву, яка здатна плодитися без споглядання додаткових зовнішніх вражень. Долання його густини породжує радість, викликану посиленим кровообігом. Його пухкість робить виклик ворожості падіння. Його ковзкість співмірна з практикуванням чуда ходіння по воді як першої стадії вознесіння. А сани – скромне пробне втілення мрії про летючий корабель. Тому й дерева для будівництва церков стягали згори по снігу. І тільки поверхня снігу завжди асоціювалася і з писаним, і з читаним. І вовки ставали найстрашнішими, коли всі інші загрузали у снігах.
1918 року у Львові сніг випав ще на початку листопада. 1939-го у Хусті снігу не було від січня до березня. 1984-го сніг у нас з’явився аж у лютому. 1995-го випав 4 листопада і зійшов 17 квітня 1996-го. Він собі також має всілякі проби. І буде мати ще більше, не зважаючи на те, як і що ми про нього уявляємо, що пам’ятаємо.
Вірю, що безсніжні зими – вияв кривої, а не вектора. Бо старіння завжди пов’язане із здитинінням, а дитинство же – зі снігами, яким стає замало втримуватися тільки у пам’яті. Потрібно унаочнити стихію, з якою свідомості було так зручно, як котитися і перевертатися по надійному маті різних снігів. Повинен з’явитися проявник, що витягає із білості асоціації знання про сцени чорно-білого життя.
Як сніг падає із різною інтенсивністю. Як осідає на вигинах дерев, на висохлій траві, на підвіконнях, на головах, на поверхні калабань. Як вилазиш через вікно хатки, щоби розгорнути замети з-під дверей. Як він помалу топиться на комині, коли починаєш палити у вистиглій печі. Як він опадає, коли потрясеш тонке або удариш грубе дерево. Як він перетворюється на утоптану стежку ранками, коли все місто засипане снігом. Як на ньому виглядають включення різних рідин і речовин. І забивається у черевики, і вмерзає у шерсть пса на животі, між пальцями. Як він вкриває лице мертвих. Який він різний на доторк і на стиск. Як він холодить, пече і гріє. Який він у світлі місяця і міських ліхтарів, як його носить по землі вітром і як він нависає з дахів і скель. Як він воду вбирає і як віддає. А як вода буває багатошаровою – рідкий потічок, вкритий льодом, присипаним снігом, над якими парує від сонячного світла.
Коли китайці переклали нашу дитячу книжку про кротів і сніг, то прислали питання для промоційного інтерв’ю. Серед них було таке: відомо, що сніг є важливим символом України, розкажіть трохи більше про українську міфологію снігу… А я не знав, що сніг – символ України. Думав, що він субстанція для відбитку дитячої пам’яті.
