У нас вдома все було два фотелі з тридцятих років. урок
Такі фотелі – дуже мінімалістські і функціональні, з двома вигнутими ніжко-бильцями і складною конструкцією пружин і пасів у подушці для сидіння – можна побачити на тогочасних рекламних знимках кают-компаній і курилень люксусових трансатлантичних кораблів, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч. урок
Деякі мої шкільні друзі не знали слова фотель і казали на них крісло, наші тонетівські крісла натомість називаючи стільцями. На фотелях кілька разів змінювали покриття. Тепер вони обтягнені смугастою матрацною тканиною, а перед тим якимось червоним сукном, яке використовували для тахти із знаменитих прикарпатських спальних гарнітурів кінця сімдесятих.
Читайте: Тарас Прохасько: Кому я винен – всім прощаю
Обидва фотелі стояли біля п’єца. Той, що з боку дверцят, був татовим гніздом. Вдома татові можна було курити тільки тут, при відкритих дверцятах, незважаючи на те, чи палилося, чи ні. Ознака певної еволюції звичаїв. Бо мій дідо, який раніше жив у цьому ж помешканні, курив собі всюди, хоч був страшенно делікатним, а поруч жила дитина – моя мама. Мій ареал домашнього куріння, до речі, ще вужчий від татового.
Серед чисельних татових інтересів і занять була також нумізматика. Він дуже правильно вибрав такий підхід до колекціонування, що не скуповував якихось раритетів і золотих талярів-дукатів, а просто укладав максимально повні ряди монет різних країн за двадцяте століття. Ще дитиною під час сибірського вислання він навчився випилювати всілякі чудасії лобзиком. Тож сам зробив собі прекрасні таблиці для монет. На одній лакованій під фактуру дерева пластині вирізував круглі отвори, потім приклеював її до цілої пластини, а між ними затискав шар сукна. Виглядало це цілком по-музейному.
Читайте: Тарас Прохасько: Дивися тут
Звичайно, найбільше монет були радянськими й інших соціалістичних країн. Тато дуже не любив реального соціалізму, головно через глибокі пізнання у тому, як він виглядає на практиці. Крім вислання, він пережив ще й десятиліття праці у промисловості, і його страшенно денервувала неефективність діяльності у радянських умовах. Тому тоді, коли монетний двір СРСР раптом розпочав цілу тривалу серію так званих ювілейних карбованців (тато ніколи не казав на них рублі, бо слово карбованець фігурувало на кожній банкноті), він із зацікавленням нумізмата взявся заповнювати цей ряд. Але не складав їх у свої класифікаційні таблиці, а ординарно складав усі поповнення у бляшане кругле пуделочко від якихось радянських монпансьє, на якому був намальований лікар із старорежимних, що заглядав у горло дитинчаті бегемота. Тата ображала естетика брехливого тріумфу, в якій були витримані зображення на стороні монет, протилежній від монументально гнітючого герба з абревіатурою СССР.
Читайте: Тарас Прохасько: Поверх бар’єрів
Кілька днів тому я випадково запхав руку в щілину між подушками фотеля і знайшов там цю коробочку. Знаю, що її туди поклав не тато, а хтось із моїх або братових дітей. Але, відкривши накривку, я знову потримав у долонях ці застарілі кружальця, які за задумом мали стати знаком вічності і позачасся. І підсвідомо зробив те, що колись продемонстрував мені тато.
Ми часто про щось розмовляли, сидячи на тих фотелях. Одного разу він вийняв свої карбованці із цинково-латунного сплаву, висипав їх на столик і сказав, що найбільшим ворогом будь-чого є брехня, перевертання з ніг на голову, щоденність підміни понять і ще щось таке. А тоді, жодного разу не схибивши, взявся перевертати монети, кидаючи ними до стола так, як це робили у поширеній вуличній азартній грі.
Читайте: Тарас Прохасько: Набуватися
Коментуючи з кожним кидком: пам’ятник Петру Першому – тиран, кат, маніяк; Софійський собор – нічого спільного з ними крім того, що заклали вибухівку; московська олімпіада – бойкот, фарс; Тарас Шевченко – ненависна їм особа номер один, яку замучили і перебрехали; Самарканд – окуповані землі і понищена цивілізація, яких перетворили у рабів; Новгород – убитий і спалений, викоренена республіка і порода; міжнародний рік миру – Афганістан, Ангола, ракети, гонка озброєнь; Ломоносов і Попов – перевага вітчизняної науки; вічна радянсько-німецька дружба – поліційний режим на окупованій частині; що вже казати про Горького, велику жовтневу соціалістичну революцію, перемогу у великій вітчизняній війні і Леніна…
Не знаю, чи це добре, чи погано, але переважна більшість навіть на десять років молодших від мене людей вже взагалі нічого у всьому цьому не тямить. Зрештою, як і то, що важили оці гроші.
