Хоч на стелі не було пропелера-вентилятора, а на вікнах дерев’яних жалюзів, і ні звідки не капала вода, щосекунди збільшуючись у ритмі протікання, все одно атмосфера чимось нагадувала кіно «Серце ангела». Приблизно півтора року тому його якраз показували у Львові. Ні тепер, ні тоді зовсім не мало значення, якої якості, якого рівня артистичного було то кіно. Для нас воно стало першим великим враженням власне атмосфери. І естетичної, і світоглядної, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Бо тоді ця тема попросту витала у повітрі – реальне-нереальне, реальність ірреального. А на методологічному, ужитковому, практичному рівні – так зване розширення свідомості. Час, коли ми таким переймалися, дуже сприяв тому, щоби почати таким перейматися.
Видиме було надто матеріальним, парадигма виховання і повчань надто позитивістською, знання про аскезу майже обрубаними. А ми були молоді і шукали глибшого сенсу, як то молодим притаманно. Псевдомарксистський гностицизм відштовхував, бо скеровував у мілку площину нижнього поверху світобудови, навіть коли йшлося про космос.
Читайте Тарас Прохасько: Всюди було щось
Якщо людина роздумує про себе як про абсолютну вищість, вона потрапляє у пастку, яка перетворює її у кращому разі на рудокопа, копача, який вишукує пожиточні мінерали, називаючи це стосунками між живою і неживою природою. То нам хотілося вийти з цієї заклятої парадигми. Знайти вихід до бачення не просто ефективного інкубатора, а й до того, пощо інкубація існує. Хто вигадав саму можливість якійсь інкубації бути. І чи не важливішим у цьому феномені є втілення ідеї творення яйця, а не бздурні запевнення у потребі множини яєць, яка зближається до безконечності.
Зрештою, людська природа – і всіх разом, і кожного зокрема – завжди прагнула балансувати між двома грубими згубша станами. З одного боку – кристальна чистість думки, концентрація, контроль і розуміння, фотографічна точність спостережень, залізна логіка, послідовність висновків, об’єм оперативної пам’яті, блискавична швидкість калькуляції… З іншого боку – пригнічення свідомості, забуття, витирання, безрух, фата-моргана, п’яність, опіум, відстороненість, безвідповідальність як перлина марнославства і упокорення водночас, відсутність напруження. Або таке неймовірне напруження, щоби напруження назавжди позбутися.
Якийсь парадокс: для розширення свідомості потрібно її звузити.
Звузивши, отримуєш шанс на розширення.
Ну, і там була атмосфера як у «Серці ангела». Зимовий Львів, зима у Львові, околиці Наукової, де я перед тим ніколи не був, сходами на високий поверх повз люки сміттєпроводу, дерматинові двері, однокімнатне помешкання, батареї під вікнами, обдертий радянський фотель. І асірійка – так мені сказали – яка ставить мантру, відкриваючи персональний твій тунель у медитацію. Ще й трансцендентальну. Слова тоді мали більше значення. З такого слова був готовий ніколи не вернутися.
Читайте Тарас Прохасько: Козакувати по-котячому
Пам’ятаю, як вона сказала заплющити очі, покласти руки на коліна і ні про що не думати. Я не міг не думати про батарею, яка була поруч під підвіконням, з неї струменіло тепло, а з-під вікна – холод. Асірійка прислухалася, заки не почула мою мантру. Абракадабру, якої я не вживав. Сказала мені її на вухо. Я не став перечити і запам’ятав назавжди.
Тай всьо – іди і медитуй собі на здоров’я. Двадцять хвилин на день. Сам відчуєш, скільки це триває. П’яним нє, засинаючи нє, бо можна ся не вернути… Белетристи ще би сказали: як я опинився на зупинці, а потому у автобусі, який завіз мене аж у знані місця, невідомо.
Якийсь час я тоє практикував.
І воно виявилося несогіршим. Багато всякого бачив, мов у снах, але цілеспрямованіше. Багато чого не бачив, але відчував, що воно є поруч. Але що мене аж тепер здивувало, – це то, що навчився бути ще десятиліття тому дроном. Тобто умів літати і дивитися на будь-що з висоти. І літати не так, щоби самому відчувати радість і жах лету, а наче віддаючи своє око кудись догори. Я тут, а точка і панорама бачення там, куди посилаю камеру своєї свідомості.
Досі не знаю, чи це розширення, чи завуження, чи це добре, чи зле, чи може ціла та ненормальність бути якимось чином пожиточним. Але асірійці дякую. І дякую тому, хто мене до неї завів. Якщо навіть то був фокус, все ж добре знати, що маєш якесь ремесло в голові.
