Сьогодні я родрігес. Про таке поняття розповів колись товариш, який багато років живе у Іспанії, так і не сказавши, що властиво означає саме слово.
Але поняття родрігес – це чоловік, який відправив свою сім’ю на літній відпочинок, а сам залишився у місті, пояснюючи це невідкладною роботою. Родрігес з мене не цілком правильний, бо приїхав до міста з гір, де був з родиною, де їх залишив лише на один день. І для того, щоби доглянути за старенькою мамою, яка не може залишатися надовго сама. Тому треба всього наварити, обійти її, поговорити з нею, придбати ліки. А ще нагодувати котів і полити вазонки. І зібрати то, що завтра, якщо все тут буде більш-менш добре, завести своїм літникам, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на Збручі.
Літо вже також не цілком літо, хоч нічим не гірше, як у середині серпня, навіть якесь благородніше. Але чоловік, який зробив своїм пріоритетним заняттям перебування з дитиною, яка за кілька місяців до свого дворіччя раптом перестала видаватися малесенькою, навіть такий обтятий родрігес переживає вповні. Одноденний роман. У сенсі літературному, а не якомусь іншому.
На першому місці у переліку справ на осінь, записаних на маленькій картці грубого паперу, вказано – хвощ. Дякувати Богу, життя склалося так, що дати у цьому календарному плані відсутні. Просто треба то зробити. Чому б не скористатися днем родрігеса, тим більше, що хвощ вже порядно висох. Ще кілька тижнів тому його нарвав і привіз брат.
Читайте: Тарас Прохасько: Льос паранояс
День починається з того, що обдираю з кожного хвощика усе, аби лишилися голе бадилля. Що робити з тим, що лишилося, не знаю, знаючи, що це якісь такі потужні ліки, які можуть врятувати чиїсь хворі нирки, спинити кільканадцять кровотеч, вилікувати кількох подразнених жінок. Наразі залишаю решти на столі, де все це сохло, перетворивши цілу кімнату на справжню хвощарню – і на вигляд, і на дух. Бадилля загортаю у кавалок тканини, знайденої у старій шафі. Тканина трохи закоротка, і зі згортка з обох боків стирчать кінці екзотичних пагонів. Весь сувій виглядає як недбалий артефакт наркотрафіка. І його дійсно треба віднести до буса, який має завести цю передачу до Європи. Так треба.
Провінційне місто має таку властивість, що, виходячи в нього зранку, живучи в самому центрі, обов’язково зустрічаєш багато знайомих, з якими або лише вітаєшся, або спиняєшся на кілька слів, або можеш бути запрошеним на спільну каву чи другий для них – вже спокійний – коньяк. Часом таке сприймається як життєвий успіх, радість чоловіколюбія, підтвердження правильності згоди з долею. А буває, що навпаки – як концентричні кола розпуки і приреченості.
Читайте: Андрухович, Іздрик, Прохасько – серед 50 українських сучасних письменників обирають найкращого
Нині – бо такий гарний день – жодного поспіху, брак різноманітності, всі зустрічі цікаві. Ще й згорток бадилля робить тебе цікавішим. Родрігес дозволяє зупинитися біля кожного, з ким вітаєшся, і спокійно вислухати сказане. І виявляється, що місто і його люди живуть дивовижними заінтересованнями, про які вже, виявляється, забув, поки переймався власною леткою важкотою.
Досить було півгодини, аби дізнатися маленьку краплю містових проблем.
Україна не наступає, не придумує своїх кроків, а лише відповідає, ледве встигаючи, на експансивні ідеї… Деякі старі люди не визнають своєї безпомічності, таке було виховання, але цим вони лише створюють труднощі тим, хто їм хоче помогти… Англійці доказали, що майже все можна вичислити… Тепер з’явилися дуже цікаві нові радикальні фізичні вправи, зараз покажу тобі декілька…
Читайте: Тарас Прохасько: Най ся діє Божа воля
Написане не має ніякого значення для тієї більшості, яка не читає… Слухай, у нас стає щораз більше приїжджих руских, вони не дуже збираються пристосовуватися, і цим псують наших руских… Пам’ятаєш, яка колись була мода на коллі або на ротвейлерів, а де вони тепер, ти бачив, так само із закрутками – всьо, кабачки з аличею вже нікому не потрібні… Я не розумію тих греко-католиків, які щось там мудрують про томос і помісну церкву – спокійно, це нас не стосується, бо ми католики, ми з Римом, а вони і так усі у потемках… Я тобі точно кажу, знаю то по своїй жінці: пам’ять кожного і у принципі, і у деталях є вибірковою, кожен пам’ятає то, що його боронить, що його гладить, що його збуджує, і тому ні порозумітися, ні з’ясувати, як було, не мож…
Так багато всього важливого. Врешті я віддаю згорток сухих стебел хлюща. В цей момент зауважую дівчину з коротким волоссям і у довгому розтягненому грубому чорному светрі. Це обпікає. Усвідомлюю, що мій улюблений еротичний образ залишився незмінним ще з того часу, коли світ був тридцять років тому.
