Коли він на початку осені приїхав, точніше був привезений з одного гірського присілку до міста, то все виглядало як спеціальна операція з порятунку, що супроводжується евакуацією. Там, у горах, ніхто не збирався дати йому хоч якийсь притулок. Його ганяли і гнобили усі двоногі і їхні посіпаки-пси. Він був худим, голодним і, вперше зустрівши ласку, зайшов у людський дім, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Він вже тоді був дуже гарним. Гарним у такому плинному способі краси, коли не статика ймовірного манекена чи опудала, а перетікання форми робить її неймовірно привабливою. На пробних фотопортретах він виглядав дорогоцінно, але отої ртутності знимки вловити не могли. Він міг бути там хутром, коміром, килимком, соболем, песцем, куною врешті-решт, але не собою. Часом – при певному освітленні – він міг бути венеційською маскою, яка не дає змоги роздивитися обличчя. Лиш чорнява і очі.
Але у цьому поєднанні він був бездоганним. Якщо існує щось, що звужує-розширює поняття Кіт до абсолюту лексикону, то то якраз то. У європейській традиції таких персонажів зображають переважно у супроводі якоїсь вишуканої відьми, і на тих класичних зображеннях власне відьма прочитується яко супровід.
Але він прибув до міста. Мусив опанувати логіку, топологію і діалектику складного помешкання. Мусив врозуміти, що морська свинка на ім’я Миша, котра більшу частину доби живе поза кліткою, була тут першою. І що вона теж зі складними розкладами: привезена сюди у перші місяці великої війни, господарі виїхали за кордон, звірків залишили, сестра померла тоді поруч у клітці, Миша тут віджила і заґаздувала — тобто вона найстарша.
Одною з найхарактерніших рис того кота була така прадавньо-фісософсько-богословська побутова річ, що він уникав імені. Імена, які роїлися і випробовувалися, врешті виявлялися неадекватними. Навіть не для нього, а для тих, хто ці імена вигадував. Щось з’явиться (чомусь переважно тяжіло до фонетики Південно-Східної Европи), він дивився своїм поглядом, перетікав із форми у форму, ім’я нівелювалося. Впродовж цілої осені він мусив бути просто котом.
Читайте Тарас Прохасько: Усе, що можна подумати, можна подумати ясно
Восени було довго тепло. Двері на балкон постійно відчинялися. Якось він вийшов, трохи посидів і зник. Тоді його не було п’ять днів. Ми шукали цілим середмістям. З’ясували для себе, скільки ще подвір’ячок, городиків, садків, закутків, переходів між ними залишилося дивом не понищеними у цих кількох кварталах. Ми не вберегли. Думали собі про півлісового звіра, котрий, занесений нашою волею у нетрі страшного міста, не дасть собі ради попросту через брак світоглядних вальорів. І тоді він вернувся. Виявилося, що у всьому орієнтується. Виявилося, що старий виноград, який обплутав будинок, є його надійним містком між просторами і світами. Як ми його тоді плекали… Як він тоді навмисне спонукав і підставлявся до плекання. Щастя повного комплекту тривало кілька годин. Кіт знову попросився на балкон. І ми його випустили.
З того часу він так жив. Ми так жили. Щоденні виходи і приходи. Обмерзлий виноград, акробатика, вихід силою, шпацер містом, невідомі завдання, справи і виклики. А поміж тим затишок, спання у різних знакових місцях, повний контакт з усіма, з кожним, з Мишею і ще з одним новим врятованим котенятком. Було дуже тривожно за долю того козака. Але помогла драбина довіри. Щабель за щаблем.
Він прибився, так. Ми взяли до себе, так. А він такий, яким хоче бути. Тож відповідальність полягає не в тому, аби зробити так, щоби було не тривожно, а в тому, щоби повірити, що так йому найліпше. Коли отепер завесніло, кіт щез на ненормально довго. А рівень опікунської тривоги настільки високий, що після четвертого дня очікування вже все всередині розпадається. Сотні разів виходиш на балкон, сподіваючись, що він десь там сидить перед дверима. Злишся, розпачуєш, чекаєш, віриш, миришся, уявляєш собі усе, що може бути, не віриш у те, що собі уявляєш, довіряєш і знову виглядаєш на балкон.
Розумієш, що врешті так було завжди і так має бути. Комусь треба йти, а хтось має виглядати. І перші, і другі ніяк не здатні полегшити переживання одне одного. Залишається тільки довіра. Може, в останній вже раз.
Читайте Тарас Прохасько: По лезові…
