Дзядьо все казав, що ніж є для того, щоби людина перестала бути мавпою, щоби людині не довелося опинятися у ситуаціях, коли вона скочується до стану мавпи. Сам він завжди мав при собі маленького ножика, якого дуже плекав, мав навіть до кишенькового ножа кишеньковий камінчик для гостріння. Міг тим ножиком зробити кількасот різних маніпуляцій, які стали би проблемою або неможливістю без цизорика, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Дзядзьо підірвав нам з братом усі уявлення про шкільне життя, подарувавши на початок першого класу однолезові ножики з колодкою у вигляді папуги. Потім сам просвердлив у пластмасі дірки, підібрав шнурок, щоби могти носити на шиї, на грудях, як хрест, під одежею. Отак я і ходив до школи. Як Мауглі, лиш був вбраний, а ніж бганий. Навіть не користуючись ножем, відчуваючи його на тілі, вивчаючи письмо і арифметику, я вірив дзядзеві, що не опинюся у положенні мавпи.
Але що важливо. Він – уміючи шпурнути багнет чи стилет з будь-якого положення у то місце, куди хотів – ніколи не казав про ніж як зброю, як знаряддя агресії. Для цього вистачало пальців, долонь, ліктів і колін. У крайньому разі – палиця або камінь (що повертає до мавп’ячості).
Впродовж років я неодноразово був йому вдячний за те, що мав у кишені ножа. Ніж був фірткою до культуральності і цивілізованості у багатьох випадках. Щось зремонтувати, щось закрутити, щось нарізати плястерками, щось відчинити, щось вирізати, щось вишпортати, щось відкоркувати, якась мінімальна авто- або навзаєм хірургія…
Читайте Тарас Прохасько: Сміх та й годі
Думки про те, що така поліфункціональність, поліфонічність, мультипорадність і мультизарадність може бути пов’язана з агресією, ніколи не виникало. Хоч деякі складані ножі мали вражаючий розмір.
І от як виглядає вихід із стереотипів ідеалізованого дитинства у прірву дорослого життя. Найпоширенішою локальною новинною інформацією останніх десятиліть є у моєму випадку сотні повідомлень про те, як хтось когось зарізав. І ніякі не бандити і розбійники, котрих свого часу не бракувало ні в лісах, ні на вулицях. Убиваються найближчі.
Дуже важливими є дві протилежні речі.
Перше – знати, що це той самий твій народ. Друге – знати, що ти у підставових речах не хочеш мати з ним нічого спільного. Все ж не відхрещуючись ні від кого, намагаючись усіх зрозуміти, недолюблюєш родаків такого штибу. Думаєш про дві нації, що вже є втечею від дійсності. Але й заздриш так званим простим людям. Бо вони виявляються переповненими емоціями. Щирістю. Живуть за правдою почувань.
Отак собі сидять у затишних розкуйовджених кубельцях. Попивають спокійненько з зусиллями роздобутий алкоголь. Слухають якусь прекрасну музику зі своїх прогресивних телефонів. Дискутують про геополітику і геопоетику, тримаючись своєї. Живі до краю люди. Вони почувають різне вповні.
Тим часом – не бажаючи бути мавпами – ставлять на свої перевантажені столи зручні кухонні ножі. Щоб щось цивілізовано покраяти, щось вишпортати. А потім наступає момент щирості й останнього арґументу. Свати, куми, батьки, сини, дружини і старі друзі, а передовсім закохані співмешканки і співмешканки, які вже через страшенні випробування перейшли, ні з того, ні з ового хапаються за довгий ніж. Як у Андруховича: по той бік пристрасті, бо той бік ніжністі…
І тоді нема жодної тендітної руки, яка би не змогла завдати кільканадцять коротких швидких ударів у римському стилі. І тоді нема жодного втомленого, який би відклав своє спання аж до того часу, заки не увійде у шмаття близького в районі серця, печінки, селезінки чи принаймні якихось повнокровних периферійних вен. Аж тоді нарешті спати.
Головне – не уподібнюватися до мавпи. На рано плакати. Бо мавпи так не вміють.
Читайте Тарас Прохасько: Усе, що можна подумати, можна подумати ясно
