Так казав Вітґенштайн: думка є змістовним реченням…, сукупність речень є мовою…, людина має здатність творити мови, не маючи при тому уявлення, як і що кожне слово означає…, речення є моделлю дійсності – такої, якою ми собі її уявляємо. Я йому вірю хоча би через те, що у моєму місті є два будинки, до вигадування яких Вітґенштайн був якимось чином причетним. Ще він каже – світ визначають факти, і визначають тим, що це ВСІ факти.
А факти найближчі є такі: у видавництві Лілея-НВ зовсім неочікувано щойно видали одним томом усі книжечки, які двадцять років тому друкувалися у серії «Інший формат». Навіть на одну більше – книжечки з Миколою Рябчуком тоді видати не вдалося, пише Тарас Прохасько у колонці на порталі Zbruc.
То був страшенно ідеалістичний проєкт (тоді ще проект, хоча по-нашому вимовлялося вже тоді так само вільно, як пероги чи дуп). Я провадив довші розмови з українськими інтелектуалами, авторами книжок і текстів різного штибу. Намагався поговорити з ними не так, як вони будували речення у своїх романах, віршах, есеях, статтях. Хотів вивести на не письмову мову. Вірив, що такого говоріння дуже бракує. Вірив, що такі книжечки-записи можуть розслонити фіранки на багатьох вікнах тим, хто це прочитає. Хто побачить у прочитаному навіть не інструкцію, як розслонити свої вікна, а хоча би принципову можність відкривання поля зору і подальшого майстрування власної реальності власних речень за власним побаченим.
Їх мало бути значно більше. Але встиг лише кількох: Лишега, Іздрик, Андрухович, Забужко, Грицак, Ґудзяк, Герасим’юк, Рябчук. Як на 2002–2003 – самі колони, на яких щось трималося.
Лишега казав: і ці удари – це було слово; так чи інакше у сьогоднішній літературі залишилися рештки цієї магії – ціляти, ціляти у найвразливіші місця того ведмедя – у око, в голову.
Іздрик казав: мені здається, що було би дуже наївно казати, що якісь часи були кращими чи будуть якісь кращі часи, часи такі, як є, перебуваючи тут і тепер, ми не можемо в жоден спосіб оцінити, яким усе є насправді.
Андрухович казав: хочеться творити якусь іншу опінію, скільки разів я переконувався у тому, що якісь люди із Заходу – коли потрапляють сюди і їм трапляється відповідна людина – захоплені нашою країною.
Забужко казала: я йшла в Ірпені по пероні. А справа і зліва стояли групки молодих людей, я проходила якраз посередині, з обох боків мене проводили очима. І, не доходячи до них кілька десятків метрів, я раптом розумію, що справа – україномовні, а зліва – російськомовні. Коли проходжу повз, то чую, що це вірно, візуально різниці ніякої, але цей момент контакту.
Отець – тоді ще – Борис Ґудзяк казав: коли ми шукаємо правду, то це не пошук чогось, але пошук когось. Правда – це Особа і наше ставлення до цієї Особи.
Грицак казав: головну свою роль на континенті Україна вже зіграла, і великою мірою вона виконана, але, на жаль, не до кінця. Роль України полягала в тому, що вона мусила статися як самостійна держава.
Герасим’юк казав: час і випадок, недаремно я на цьому востаннє так зациклювався. Бо це практично речі одного порядку, можливо, час – це випадок, не випадок – час, а час – випадок.
Рябчук казав: якщо ми вже займаємося аналітикою, якщо ми вважаємо себе інтелектуалами, то має бути інтелектуальний дискурс, а не партійно-пропаґандовий. Але то таке, думаю, що ми вже набалакалися, якщо щось згадаю, то пришлю телеграму.
І ще кілька фактів. Те, що було подумане і промовлене двадцять років тому, безпосередньо впливає на наші сьогоднішні новини. Ми найбільше забуваємо те, що було двадцять років тому, залишаючись таким чином голими перед нинішніми новинами. І ще: у часі війни ліпше читати те, що було перед війною, – аби нагадати собі, за що ця війна.
І вже цілком розслонені фіранки – усі ці люди є справжніми призвідцями війни. Не тому, що вони до неї підштовхували. А тому, що через їхні речення, які зуміли прижитися у наших головах, її почали. Якби не вони – війна не була би потрібною. Бо не було би з ким воювати.
Читайте також: Опера, театр, мультфільми. Володимир Рудницький – про те, чим дивуватиме франківців філармонія
