Серед нашої родини був один вісімдесятирічний чоловік, що покохав далеку родичку, яка приїхала йому помагати. Нічого дивного. Дивне те, що двадцятирічна справді залюбилася у ньому, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Вони стали коханими навзаєм. Нічого дивного. Дивне те, що мали спільних двоє дітей і прекрасну сім’ю без примусу й насильства. Особливо мали про що поговорити за відсутності товариства, яке б їх толерувало, та інших засобів поширення інформації.
Були й інакші любові.
Прабабця відпустила прадіда на місіонерство до Америки. Потім поїхала до нього. Народила там останню доньку. І вернулася з малою до краю. Більше з мужем не бачилися. Натомість до нього поїхала інша донька, на чиїх руках помер тато, а вона залишилася там назавжди.
Найстарший їхній син, брат мого діда, також пробував пожити з татом. Чомусь не витримав. Вернувся сюди і відразу вписався добровольцем у січові стрільці. Пройшов усе аж до УГА, де й загинув коло Проскурова. Але заки був у Чернівцях, де стояв корпус перед Листопадовим зривом, полюбився з тамтешньою красунею. Вона стала вагітною і дуже просила, щоб той забив на війну. Але йому видався шанс для України. Пішов. Вона себе убила. Не дочекавшись трохи, поки він загине.
Читайте Тарас Прохасько презентував нову збірку есеїв «Бурчак»
А його брат. Мій дідо. Той пройшов увесь шлях світової війни. Всілякі вишколи, жахливий італійський фронт, поранення і контузії, полон у останній день війни, два роки табору, неспроможність вирватися на нову війну в Україні. Але ще у п’ятнадцятому відвідав приятеля у Гмінді. Там була військовим медиком сестра того. Дідові забракло себе, аби вмістити її виняткову призначеність для себе. А свою – для неї. Десятки найніжніших відкритих пост-карте відправив він тій, якою став зачарований, із найсмертельніших місць тодішньої Європи. Іноді ці листи, кожен з яких міг бути останнім, оповідають лиш про те, що хотів знайти гарну карточку, а їх не було, але таки знайшов.
Вони не бачилися – поза цими картками – багато років.
Аж до доволі пізнього шлюбу у віденській церкві Святої Варвари. Мали люблену дитину, яка померла вже у другу війну. Фактично, ще дорослою дитиною. Видно, їм було добре разом, бо за три роки перед цим у них – на той час сорокап’ятирічних – народилася несподівана моя мама.
А мій тато народився через чотири місяці після загибелі на фронті тридцять дев’ятого року свого тата. Також була велика любов, бо дідо був значно молодшим, але закоханим у бабцю.
Аж через тринадцять років бабця полюбила іншого чоловіка, полюбила у Сибіру, де він відбував каторгу, а вона – заслання. Він надто багато пройшов у свої п’ятдесят з чимось років, але полюбив її так, що мого тата вважав сином, а нас з братом – улюбленими внуками. Тридцять років, які бабця з ним прожила, вона називала часом найбільшого щастя.
Читайте Тарас Прохасько: День називався першого вересня
Мама була тоді у класі, коли малого тата вивели під час уроку солдати на етап. Вони були у третьому класі школи. Не знати чому через сімнадцять років стали моїми батьками. І ще, і ще, і ще таких всіляких любовних історій, історій любовей. У родині, у найближчому оточенні. Війни і любові. Такі вузлові речі.
Започатковані у страшні часи любові наперед стирають бюрократичне запевнення про те, що тільки смерть розлучить нас.
А нормальні часи завжди доволі страшні.
Comments are closed.