Погляд

Тарас Прохасько: Глобус, дякувати Богу, обертається

Google+PinterestLinkedInTumblr

Змалку я вимушено був слухачем прецікавих розмов старших людей. Досить собі уявити контекст, щоб уявити атмосферу, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Галицька провінція, пізній срср, обмаль інформації, старші люди, які пережили дві світові війни і всі інтерлюдії, класична освіта, залишки віри у прогрес, підпільна церква, радіо Ватикану, вишуканий націоналізм, вільне плавання у кількох культурах, багато часу для читання, регулярних зустрічей, взаємних візитів, рештки архаїчного побуту, легалізований опір, прагнення перебувати у щоденному розшифровуванні ледь помітних сигналів, спотворених цензурою усіх ґатунків, і снування великого відчуття причетності до закономірностей і парадоксів, таємниць і логічних розгадок актуальної світової історії…

Читайте Тарас Прохасько: Козацька рес публіка

Таким чином геополітика була у цьому середовищі найулюбленішою темою. Чимось, що поєднувало в одне вагомість аматорської теології із інтригою бульварної літератури. Звичайно, у цілому тому умовному пасьянсі йшлося передовсім про майбутнє України.

Те покоління мало добру нагоду пересвідчитися, що майбутнє українського проєкту залежить більше від світового розкладу, ніж від власної спроможності подолати усіх волею до самоствердження. Ні, вони не відкидали потреби розвитку нації.

Вони, власне, на тому наполягали.

Вони, зрештою, тільки тим і займалися. Але ще в молодості зіткнулися з обставинами, які наочно продемонстрували великий неписаний закон світової політики: нічого не зможеш зробити для себе, якщо у тому не заінтересований хтось такий, хто може тебе сперти заради своєї великої потреби. Чудесно, що за такого розуміння відразу відпадає замилування теорією змови. Вона, зрештою, робить усе цілком нецікавим. Бо що можна думати, коли все уже придумано.

Мої ж лектори і ментори насолоджувалися аналітикою. Індукцією, дедукцією і синтезою. І вони почували за собою право робити узагальнені висновки, бо перейшли своїми зраненими тілами через усі деталі, з яких висновки можна робити лиш тоді, коли співставити їх із пережиттями кількох інших.

Вони таке запізнали у вісімнадцятому-двадцятому, що замість того, аби казати, що нам не вдалося, – розуміти, що ми були нікому не потрібними. І це нормально. Хоч страшенно травматично.

Деякі з них були в Карпатській Україні.

Як все файно виглядало зсередини. Яке пробудження, який триочковий кидок. А ті, з ким збиралися грати у добрий баскетбол, підібрали м’яч і передали на свою комбінацію.

Таке саме ще кілька разів за кілька років. Аж до сибірських лагерних повстань, які б мали вразити вигаданих союзників. Наприкінці сімдесятих вони зрозуміли, що Україна потрібна комусь лише як засіб дестабілізації більшовизму. На початку вісімдесятих підозрювали, що нас знову кинуть у сіру зону умовного посування залізної завіси. Бо знову виявилася потрібною підросійська на той час Центральна Європа, але наразі не більше.

Читайте Тарас Прохасько: Хащі вздовж колії

Останній геополітичний прогноз, який я почув ще дитиною від отих старших людей, котрі почали системно вимирати, зафіксувався надовго. Його виголосила пані Стронціцька. Можливо, вона була законсервованою аґенткою дому Габсбурґів. В кожному разі, у роки їх розквіту вона була молодою, гарною і розумною. Якраз такою, яка надавалася до останньої передсмертної імперської хвилі вербування аґентів на потому (усі, хто програє, вкладає решту ресурсів у те «на потому»). І перед тим, як згоріти разом із котами у помешканні, підпаленому болгарською сигаретою, впущеною із безсилої руки на матрац, встигла повідомити про те, що проаналізувала: до Збруча буде об’єднана Европа, а за Збручем – хіни.

Тепер мені хочеться вірити у те, що ні Збруч, ні Дніпро не будуть геопоетичною межею. Це така її метафора – не зовсім точна, алегорична, як у Нострадамуса. У найновіші часи географія є не менш мінливою від клімату.

Але у ці часи, коли Україна нарешті стала комусь потрібною, щоби отримати те, що їй потрібно, мусимо взяти прикуп і з вдячністю хотіти більшого. Скажімо, заманити хінів смакувати загнаною Росією замість того, щоби напирати у тихоокеанщині, яка є прикордонням тих, хто захотів нам допомагати, бо може з того мати якусь користь.

Читайте Тарас Прохасько: Одна рушниця

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.