Дивлюся на свою стару і хвору маму новим оком. Розумію, що ніякими зусиллями не зможу віднести її у пивницю не тільки з нагоди цих частих повітряних тривог, але і у випадку щільного обстрілу чи бомбардування. Найспокійніше їй буде до останнього залишатися у власному ліжку на поверсі. Між іншим, на цьому самому ліжку вона народилася. Вже тоді, коли світова війна почалася.
На той час – у вигляді російської окупації, “визволення” західно-українських земель. Попросту ще нічого не розуміла, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Її війна прийшла по неї через чотири роки. Парадоксально, але теж у вигляді російської окупації. У пивниці, куди я не збираюся її ще раз носити, ще збереглися вишкрябані дати радянських бомбардувань. А потім прийшли солдати, які шукали поживи і житла. І от тоді мамині батьки, які вже пережили українську поразку двадцять років тому, нічого не змогли зробити, щоби захистити малу від травми. Такої сильної, що – мені завжди здавалося – залишила її назавжди у тому віці. Так вона там і прожила. Так і я ціле своє дитинство провів у тіні травмованої чотирирічної дитини. Довго поборював цю традицію, намагаючись не передати естафети дітям. Ясно, що щось тай передав. Сподівався, що вбережу від того принаймні найменшого. Але ні, спіраль загорнулася так, що він отримав нагоду бачити дитячий страх бабці і реакцію на це його тата.
Тим часом, дивлячись на свою цілковито здитинілу маму, думаю про те, що саме вона, мало що розуміючи, може бути носієм важливого послання. Адже тепер не знов війна, а та сама війна, разом з якою вона з’явилася на світ у цьому місці. І у ній застигла так, як війна застигла у ній.
Читайте Тарас Прохасько: Із доґматом
Насправді у 1945 році ніяка війна не закінчилася. Вона попросту завмерла, застигла. Бо з тих, хто її почав, переможеним і упокореним був тільки один. До того ж той, який в такий спосіб закінчив попередню війну. На російського агресора тоді не вистачило чи сили, чи впевненості, чи усвідомлення. Даремно український опір сподівався на остаточне визволення. Питання закрили в такий спосіб, що агресор став і жертвою, і переможцем. Залишивши собі смак непокараного зла, а союзникам – присмак непокараності зла.
З того, як зреагував світ на особливо нахабне безчинство Росії, можна собі уявити, як вона насправді усіх замахала. Як тяжко такий довгий час перебувати у стані налагодження стосунків із первинно агресивним всесвітнім сусідом. Як почуття витісненої провини і невдоволення собою не дає позбутися вічного страху перед безглуздям того, хто привласнив собі права рятівника світу.
Читайте Тарас Прохасько: Чим вужчі щоки, тим він виразніший
Наша війна, звичайно, є передовсім нашою, вона для нас. Але здається, що настав момент використати Україну вповні. Щоправда інакше, не як пересувний межовий камінь, а як плацдарм для якісно новітнього завершення Другої світової війни. Україна в кожному разі показала, що здатна послужити у такій ролі. Наша війна все одно буде нашою. А чекати кращої нагоди закриття гештальту 1939 року надто ризиковано.
Їй, виглядає, вже однаково, але я би хотів, щоби стара мама довідалася, що – попри страшну довічну рану – дозволено починати дорослішати.
