Це було для підлітка дуже дивним. Пам’ятаю кімнатку, в якій сиділо кілька старших жінок. Кожна з них була по-своєму видатна. А всі разом свідчили мені про те, що можна жити правдиво у просторі неправди. Вони були беззахисними, але особливого захисту не потребували. Завдяки своїй невикличній гідності. Жінки сходилися і з’їжджалися на іменини господині дому, найлагіднішої і найвпевненішої.
Щороку восьмого вересня їхня хатка наповнювалася цілоденним святом Наталії, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
А от того року – хоча свято було, бо таким був їхній звичай – я вперше побачив їх розгубленими. Вони вже знали, що вчора помер патріарх Сліпий. Тоді я вперше побачив їх беззахисними. Здавалося, що втратили сенс у своїх зустрічах і розмовах. У практиці своєї ідентичності. Адже сенсом є слово. І слово «Сліпий» було визначальним у тому, як вони відчували себе, як думали, як поводилися і чинили. Воно було коротким нагадуванням про себе самих. Коли вони щотижня чули Слово, промовлене його голосом, то упевнялися в тому, що вони є, що все, що вони роблять, є істинним. Від сьогодні їм доведеться залишатися собою, стаючи цілком самостійними.
Читайте Тарас Прохасько: Нім ся война переб’є
Я знаю, що дуже наївно розповідати про Йосипа Сліпого в той час, коли про нього розповіли люди, які були поруч, люди, які дослідили усі документи, люди, які студіюють богословські праці Сліпого. Але я можу бути впевненим, що саме Сліпий став колись вирішальною складовою моєї ідентичності.
У молодості я багато і напружено думав про одну його фразу, яка якимось чином дійшла до мене. Йшлося про те, що Йосиф Сліпий сказав чи написав про вісімнадцять років свого лагерного життя як про цілком втрачені роки.
Та як так. Це ж такий досвід, якого не мав жоден новочасний ієрарх. Це така нагода практикувати вірність. Така можливість свідчити собою правду. Такий пастирська присутність. Така унікальні умови для того, щоби бути собою і робити себе…
Читайте Тарас Прохасько: Чим вужчі щоки, тим він виразніший
Зрештою, дивовижна нагода вивчити людську природу. Запізнати російську політику і звичаї. Зрештою, пережити чудесне звільнення. А після цього всього здобути настільки непохитний авторитет, що відкрило небачені можливості для згуртування вірних у цілому світі. І спроможність говорити з Ватиканом, називаючи себе патріархом.
Правду кажучи, я досі думаю про цю фразу. Підходжу до неї з різних боків. І вона залишається для мене такою ж проблемою, як для богословів, скажімо, невідомі мені питання доґматики.
Може, в цьому і є сенс. У присутності сенсу. Може, професор Йосиф Сліпий у такий спосіб був собою, щоби заради цього собою не бути. Чи втратити себе, щоб собою стати.
Можливо, це і є те, що цінується як ідентичність. Навіть тоді, коли мрієш про щось зовсім інше.
