Володимир Єшкілєв Наближення весни завжди відроджувало надії. Ці одномірні сподівальницькі відчуття, як відомо, не мають під собою жодної філософської підстави. Вони просто виникають з правічної інстинктивної радості, успадкованої від волохатих предків: зима закінчується, день довшає, ранковий вихід з житлового лігва скоро перестане загрожувати застудою і кліматичним неврозом. Невдовзі полегшає одяг, і всі стрибки вітру зі стихії і спротиву перетворяться на пригоду і гру.
Відкрите вікно поступово знову стає конкурентом телеекрану. Тим більше, що, на відміну від останнього, у вікні — якщо воно вище першого поверху — ніколи не з’являються нудні «гаварящіє голови» і не псують настрій розповідями про крах банківської системи. За вікном радісно блищить лютневий сніг, той свіжо-приречений лютневий сніг, якому колись присвячував присмеркові вірші Борис Чичибабін: «… падай белый, падай золотой». І душа-мандрівниця відкривається назустріч невмотивованим сподіванням. Мовляв, прийде весна-красна і все-все за тим вікном зміниться на краще. Хоча й знаєш: усі ці сподівання насправді гівна варті.
Літератори і публіцисти часто пишуть: світ змінюється. Тепер ця банальна текстова формула перетворюється на правду. Він змінюється. Цей грьобаний світ. Саме так, як засвідчено у книгах нічних і темночервоних. Мені невідомо, що відчуває при цих змінах людина, яка нічого такого не передбачала. Яка брала кредити у доларах (бєзумство храбрих!), будувала житло, планувала, вірила в настання царства добробуту (аякже!), в євроатлантичну перспективу і в стабільність національної валюти. Мені відомі лише відчуття людини, котра знала про наближення Великої Трансформації. Приємно, коли деякі з твоїх пророцтв справджуються. Коли давно передчуте тобою «місце поразки» раптом із примари перетворюється на щось зовсім реальне, доступне для мацання і використання. У картинки подій, над котрими не владні колись усесильні володарі третьої від Сонця планети.
Це теж є підставою для особливої (й у чомусь, безперечно, підлої) радості: розгублені обличчя глобократів, суперечливі прогнози спекулянтів найвищого рівня, нагле вицвітання понтів і брендів, невпевненість політиків та іншої принагідної сволоти. Вони усі думали, що впіймали бога за хвіст. Забуваючи, що хвіст є зовсім не божим атрибутом. Хтось скаже, що мешканці верхніх поверхів вселенського зла навіть після світових потрясінь не збідніють й не підуть з торбою. Нехай так, але правдивий сенс змін зовсім не у покаранні, а в безжальності майбутнього. У неможливості підписати ліцензійний договір з долею. Від таких міркувань, зрозуміло, тхне одним з різновидів інтелектуального пафосу, але іноді так хочеться піднесено узагальнити…
…Сніг за вікном втрачає божественну форму світового покриття. Сніг стає брудною водою і зародком можливої повені. І від неї варто відокремитися склом. Я закриваю вікно. Півоберту ручки. Цього поки що досить. Поки що…
