“Ті, котрі шукають штаби, все ще живуть казками й тими картинками, які малювали в комуністичних газетах. Вони колупаються в носі та мріють дожити до того дня, коли якісь ідеальні повстанці встромлять запалену сигару в задницю тіньового правителя світу”

Якраз перед Миколаєм подзвонила знайома чиновниця, любителька ворожіння та битв екстрасенсів. Сказала, що бачила зловісний сон, просила розтлумачити.

“На стовпах і парканах побільшає об’яв про роботу в Польщі, Румунії та на Марсі, – пише Єшкілєв. – На вулицях зросте число мандрівників з далеких країв. І не всі з них будуть туристами. Праві й ліві торгуватимуть радикалізмом, зброєю та історичними іменами, чиновники крастимуть ще більше…”

Відчуття добре зробленої роботи долало грудневий присмерковий настрій, профітролі та щось маленьке з чорною ікрою гармонійно сполучалися з шампанським.

Зрештою, погодьмося, навіть у купі політичного гною можна, за великого бажання, знайти діамант позитиву.

Східний провидець казав, що народ знищити просто. Для цього треба здурити його трьома облудами. Неправильним іменем, дорогою, що нікуди не веде, та ворогами, робленими з паперу.

Франківськ невеликий, компактний і, на перший погляд, однорідний. Проте, це тільки на перший погляд. Насправді він ховає в собі цілі світи, що практично не перетинаються й не хочуть знати один про одного.

Інтрига з брендом «Вакарчук-президент» нині практично випірнула з мутного закулісся на рівень «preliminary work» – підготовчих політтехнологічних операцій.

Може й має рацію мер, коли, наче закляття, повторює про «найбільш християнське місто». Якщо ви не приймаєте екзистенційних рішень, то єдине спасіння – в утриманні ритуалу.

Кричать, реформують, голосують, звинувачують одне одного, всі вже в лайні по самі вуха й кінця тому не видко. А що в основі? Адже якийсь задум має бути в основі.

Дехто вважає «межове запитання» ключем, що здатний відкрити двері до пізнання свого місця у світі, а іноді кажуть «свого призначення».

В кожного незламного донкіхота – свій окремий паперовий млин. Антикорупціонери поборюють мальовану корупцію в той час, коли справжня квітне біля кожного корита.

Головне – визначити ворога та переконати кількох простуватих у тому, що він «не свій», що він «збоченець» або ж «проти нас замислив». Ситуація цьому сприяє.

Безнадійно самотні люди хваляться тисячами фейс­бучних друзів і гарячково підраховують лайки під своїми фоточками і текстами. Але що станеться того дня, коли – не дай Боже – біда постукає в їхні двері? Радше за все «друзі» завалять їм стрічку плаксивими і синюшними емодзі.

Раз-за-разом перечіпаюся через фразу: «Мілітаризація українського суспільства є необхідністю».