Коли ви впираєтеся у глухий кут, є три варіанти. Ви можете засумувати і повіситися. Ви також можете відкласти рішення на майбутнє й наживати мозоль на відомому місці, очікуючи, коли трупи опонентів попливуть брудною річкою життя. Й ще один варіант резервують для кожного добрі янголи карми. Ви можете зробити екзистенційний вибір, увійти в особливий (вищий) стан уможливлення та кинути виклик долі.
Зазвичай це називають «пан або пропав». Більшість з тих, хто йде третім шляхом, пропадає. Меншість здобуває не лише золоті висоти, але й діамантовий досвід. У давні часи такий вибір ототожнювали з шляхом воїна. Жрецькі корпорації знали про нього, але для хранителів традиції вважали небажаним. Зрештою, в тому є сенс. Якщо ви виконуєте всі ритуали, не робите зла та не впадаєте у дешеві спокуси, то й у глухий кут ніколи не зайдете.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про бентежну долю барабанщика
Не та ситуація з воїнами. Вони мають зброю і чинять гріх. Глухі кути для таких бійців – як зранку «добридень». Зрештою, кожне військо нагадує таке собі рушення приречених, що втрапили до спільного велетенського глухого кута. От лише не всі з воїнів згодні зі спільною приреченістю. Незгодні готові до штурму неба, до зустрічі з очами безодні.
Потім саме їх назвуть героями і простять їм гріхи війни. У правильному війську вони стануть генералами. Їх любитимуть, їм наливатимуть на халяву. В неправильному їх здадуть, пристрелять в потилицю, але все одно поважатимуть. Саме тому неправильне військо здатне воювати лише з іншим неправильним військом.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про скромних послів миру
Сліди екзистенційних рішень залишаються надовго. Древнє каміння перехрестили на скелі Довбуша зовсім не тому, що веселий бандит роздавав гроші бідним. Адже немає нічого дурнішого за роздачу бабла лузерам. Це звичаї не воїнів, а політиків-від-гречки.
Ті скелі називали не лузери. Невдахи не бувають вдячними, назване ними забувають ще до їхньої смерті. Каміння перехрестили ті з успішних, котрі самі мріяли стати веселими бандитами, проте так і не наважилися розкуркулити сусіднього дідича. Вони псували жінок куркулів, складали вірші та називали скелі. Про них забули, вірші вкрали, але назви дійшли до правнуків.
Кажуть, що часи для героїв відкриваються не часто. Брехня. Якщо люди спільно приймають екзистенційне рішення, то часи змінюють своє призначення. Часи взагалі мають лише той колір, у який ми їх малюємо.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про Вакарчука
Нещодавно дивився фільм про Франківськ – «Моє місто. Сто років на екрані» – й мене забрало дивне відчуття. Я бачив місто як вічну стоянку кочовиків. Одні приходили, інші зникали. Теперішні діти селян також продадуть міські квартири й відкочують до Європи. А все тому, що екзистенційні рішення приймалися за межами нашого міста. В ньому здебільшого рахували гроші та ворожили на збитки. В місті було мало воїнів. Тут вклякали перед пліткарями, лизали урядникам і боялися нового.
Може й має рацію мер, коли, наче закляття, повторює про «найбільш християнське місто». Якщо ви не приймаєте екзистенційних рішень, то єдине спасіння – в утриманні ритуалу. Проте десь рішення таки приймають. Хтось вперто малює добу своїм кольором, вистрибує за межі приреченості. Комусь посміхається (силувано чи збуджено) блудна фортуна. Й рано чи пізно історія причвалає сюди, щоби обернутися на безодню, подивитися веселими очима й дати копняка. Чи поможуть тоді перетримані ритуали? Хтозна.
Comments are closed.