Надія Шегда 29 листопада, у суботу, в Івано-Франківську відбулося урочисте відкриття Культурно-мистецького Центру «Є». Те, що відкриття велетенської книгарні, яка покликана задовольнити, так би мовити, форматного читача і відвідувача, а окрім неї і арт-клубу «Гармидер», і кафе для найменших, і виставкової або конференц-зали відбулося саме в нашому обласному центрі, руйнує, за словами Юрія Макарова, забобон про те, що все в Україні найкраще — має відбуватися у столиці.
Володимир Єшкілєв Тіні минулого знову виникають на обрії. В Японії роблять комікс за «Капіталом» Маркса. Економісти сперечаються щодо ефективності антикризових заходів Рузвельта у тридцятих і Тетчер у сімдесят дев’ятому. Історія, клята запліснявіла історія знов вповзає у тепле живе сьогодення. Заповзає не для того, щоби вчити нас.
Володимир Єшкілєв Навіть якщо епоха закінчується, породжені нею ілюзії ще деякий час залишаються живими. Епоха, яка почалася у 1989 році, закінчилася у 2008. Ми вийшли з порталу Ліберальної паузи, але ще не увійшли до порталу Китайської ери. Ми — між порталами. Але це зовсім не означає, що широкі маси споживачів це усвідомили. Навпаки: перед своєю смертю міфи Ліберальної паузи твердішають. Похмільні вуста порохнявих пророків ще мурмочуть: «Демократія… Права людини… Глобалізація…» Але тепер це лише колискові для юних провінційних гуманітаріїв, які — забігавшись етнофестами і тренінгами — ще не зрозуміли істини нових часів: ракети середньої дальності знову стають актуальнішими за писання Левінаса і Попера.
Володимир Єшкілєв Намалювавши чотири тисячі років тому чорно-біле коло «інь-ян», китайці остаточно довели племенам і народам, що світ має не тільки темну сторону, але й світлу. Бувають такі дні, коли приємні події і ситуації просто сипляться тобі на голову. Скажімо, зранку йдеш вулицею і бачиш розгублені обличчя знаних дебілів, які ніяк не можуть второпати, яку валюту і коли продавати. І на серці стає радісно, а слово «криза» вже не лякає, а, навпаки, облизує твою уяву, ніби таке мале пухнасте кошенятко.
Володимир Єшкілєв Нарешті абсурд і хаос у політиці досягли того рівня, коли смердюча помийна яма, яку називають «українською політикою», почала виробляти з себе естетику. Так смітники виробляють метан. Ця естетика вже не «ужиткова», а повністю самодостатня. Цю шустерню вже можна дивитися, не пам’ятаючи, що групи клоунів у телевізорі за сумісництвом правлять бурячково?гімнячковою республікою, розташованою між Юропським парком і барлогом веселих ведмедиків Дімки і Вовки. Це, між іншим, вже й не важливо, ота уся географія. Клоуни вже не дратують, не лякають, не напружують. Лише розважають.
Володимир Єшкілєв Маат в єгипетському пантеоні — богиня істини та впорядкованості — вважалася дружиною бога мудрості і таємного знання Тота й дочкою верховного сонячного божества Ра. Зображувалася жінкою, що сидить на землі з притисненими до тіла колінами. Символ Маат — страусяче перо. В зображеннях богині воно кріпиться до голови, в зображеннях Суду Озіріса у Книзі мертвих — лежить на вазі, якою боги?судді зважують душу померлого. Якщо душа не в рівновазі з пером Маат, її з’їдає потвора Амт (Амемті).
Деякі франківські ґлянцеві журнали як блондинки — красиві зовні та пусті всередені Василина Кучерява Івано-Франківськ — місто провінційне. Однак це не заважає йому мати достатню кількість ґлянцевих журналів. Нові журнали все з’являються і з’являються, хоча достоту так і невідомо, чи потрібні вони івано-франківським читачам? Відтак складається враження, що нові журнали потрібні не читачам, бо журнальної читацької аудиторії доволі мало, а самим власникам для понтів. Потроху стає престижно мати свій журнал. Це як для школяра-першокласника — мобільний телефон найновішої моделі чи для бізнесмена-політика престижне авто.
Володимир Єшкілєв 29 вересня 1937 року, на шляху із Дубліна до Гавру, незалежний мислитель Антонен Жозеф Марія Арто влаштував бійку з механіком пасажирського судна. Він підозрював, що той злочинно допомагав Далай Ламі спрямовувати на Арто руйнівну енергію калачакри з далеких плато Тибету. Поліція не прийняла до розробки версію філософа і режисера мес’є Антонена, і він на довгі дев’ять років потрапив до веселої хати в Родезі. Це сталося через місяць після виходу друком знаменитої книги Арто «Нові відвертості буття».
Тетяна Соболик Ця тема почала назрівати під час відвідування Львівського форуму, в програмі якого був запланований круглий стіл на тему «Чому жовта преса не пише про нових бойфрендів українських письменниць?». Нам вдалося його відвідати дещо випадково. Але воно виявилося на краще, бо ж не щодня вдається побачити, як люди погоджуються на крайнощі, аби досягти свого. І спостерігати, що ті крайнощі іноді виглядають просто жалюгідно.Тут ми мали можливість спостерігати таких письменників, як Отар Довженко, Артем та Олена Захарченки, Ілля Стронговський, Дмитро Лазуткін, Яна Дубинянська, Олег Коцарев, Костянтин Родик та Славомір Схути (гість з Польщі). Видавалося, що вони говорять про найважливіше для них: чому жовта преса не пише про те, з ким вони сплять? Отакої. Як виявилося, для нас, журналістів, це б мало бути цікавою темою. І чого б це — важко сказати.
Володимир Єшкілєв З вогнем трапилася та ж історія, що й з вовками. У давні часи вовки були грізними ворогами наших предків. А тепер ми граємося з білими і пухнастими кімнатними нащадками хижих «лісових баронів». Вогонь також за давніх часів лякав печерну людність. Адже у палео- та неолітичних лісових пожежах іноді гинули цілі племена. Але тепер вогонь тішить нас, потріскуючи у коминах. Для остаточного символічного підкорення вогняної стихії люди створили особливу культуру паління, де масштаби пекучої плазми зменшено до крихітного згущення жару на кінці сигари або папіроси.
Володимир Єшкілєв Існує давня міська легенда. Така давня, як сам спосіб селитися у містах. Легенда оповідає про будинок, який з’являється і щезає. Хтось може бачити його і торкатися його мурів, а комусь це заборонено законами місця (законами міста?). Дехто чує співи, що лунають з будинку, інші бачать тіні і силуети за його фіранками. Декому щастить увійти до нього. Рідше вдається з нього вийти (вибігти, виповзти, вистрибнути з несамовитим криком). Він ховається у замаскованій магією щілині між двома спорудами у романі міс Роулінґ або існує як невидимий поверх у романі Лук’яненка. Він червоний у «Приреченому Місті» Стругацьких, жовтий у видінні пророчиці Амбари і темно?сірий у «Провулках Естевії» Картената. В ньому, як у звичайних будинках, є килими, шафи, кімнати і коридори. Є навіть домашні тварини. А також там є схованки із прадавніми таємницями простору і часу. Котрі у звичайних будинках, погодьмось, зустрічаються не так вже й часто.
Володимир Єшкілєв В американських фільмах жахів майже завжди виникає така ситуація, коли головні герої, доведені до відчаю привидом, монстром або ж кримінальною вихователькою дітей (одночасно — мстителькою), починають шукати: звідки ж вилізло те небезпечне «щось», котре так псує їм життя. Головні герої після довгих поневірянь врешті-решт знаходять адресу батьків привида (монстра, виховательки) і відправляються робити «польові дослідження» на малій батьківщині зла.
Володимир Єшкілєв Місце дії — столиця Халіфата, Багдад. Світове Місто. Час дії — похмура епоха Ал-Му’тадида бі-л-Лаха, Повелителя Правовірних у 893?902 роках. Ал-Му’тадид залишився у спогадах сучасників садистом, патологічно скупим стариганом, любителем дівчат?слов’янок зі світлим волоссям та будівничим палаців з високими білими стрілистими порталами. Хоча, насправді, в день смерті йому було лише сорок, а наймане військо Повелителя за його доби не відало жодної незадоволеної потреби.
Євгенія Ступ?як Життя кожного міста, як і життя кожної людини, складається з маленьких власних епох, кожна з яких інша на запах і смак, кожна з яких римується зі світом по?іншому.
Володимир Єшкілєв Всі знають, що лохи існують. Всі погоджуються з тим, що лохів багато. Всі переконані у тому, що лохів розводять. Не як кроликів, а власне «як лохів». Й дуже обмежена кількість втаємничених володіє ефективними технологіями створення щирого доброякісного вітчизняного лоха як масового продукту. Цих втаємничених я називаю лохоробами.