Володимир Єшкілєв Намалювавши чотири тисячі років тому чорно-біле коло «інь-ян», китайці остаточно довели племенам і народам, що світ має не тільки темну сторону, але й світлу. Бувають такі дні, коли приємні події і ситуації просто сипляться тобі на голову. Скажімо, зранку йдеш вулицею і бачиш розгублені обличчя знаних дебілів, які ніяк не можуть второпати, яку валюту і коли продавати. І на серці стає радісно, а слово «криза» вже не лякає, а, навпаки, облизує твою уяву, ніби таке мале пухнасте кошенятко.
Потім зустрічаєш знайомого жлоба, а він замість того, щоби спитати якусь дурницю, каже: «А знаєш, от читали ми вчора разом із жінкою статтю політолога М., і вона мені після того не дала. Такі страшні в нього прогнози!» І знов світлішає на душі, адже припинення розмноження жлобів, врешті-решт, за своєю корисністю для суспільства стоїть набагато вищіше за ту шкоду, яку наносять людству статті продажних політологів. Не дарма кажуть, що навіть остання нікчема має у підсонні своє призначення.
Ще не втигаєш насолодитися попередньою радістю, а Інтернет вже додає настрою, повідомляючи, що в Америці обрано чорношкірого Президента. Світ дійсно змінюється. І, як наслідок, відкривається такій простір для фантазій і передбачень, що починаєш розуміти значення словосполученя «інтелектуальна радість». Колеги теж звідусіль докидують своїх радісно-напружених розмишлізмів, і — завдяки далекій Америці — відновлюється близька життєва радість інтенсивного спілкування.
А далі: радість до радості, щастя до щастя. Здешевлені гроші, виявляється, легше і приємніше тратити, у збіднілих спекулянтів меншає понтів, і навіть свійські звірята останнім часом дивляться на тебе якось радісніше. Певно, розуміють, що майбутня епоха суцільної економії ніяк на них не відіб’ється, адже в скрутні часи люди добрішають і віддають останній шматочок карбонату не бомжеві, а четвероногому другові.
До речі, ще одна приємність: безглузда і беззмістовна суперечка про те, чи є еліта в Україні, чи її наразі немає, нарешті вперлася у світову кризу і втратила 95?% актуальності. Криза, немов та крейзанута гумка, узяла і стерла всі популярні фішки епохи дорогих квартир і дешевих казок.
Серед напівзабутих притч ситого минулого згадується така: «Кладуть сирокопчену Ковбасу поряд із Сальтисоном. Ковбаса каже: «Отакої! Мене, елітну хавку, запхали до гуртожитку субпродуктів! Яке неподобство!» На що Сальтисон зауважує: «А я от вчора тусував з Фаршем і Кишкою і ті казали, що треба жити за законом карми!» «Це як?» — дивується Ковбаса. «А так треба жити, — каже Сальтисон, — щоби кожне їдло постійно пам’ятало, що у наступному втіленні воно, незалежно від сорту, буде м’яким, пахнючим і зливатися через руру!»
Понт цієї притчи у тому, що її слухачі, здебільшого, поділяються на дві касти. Одна питає: «Що таке карма?», а інша: «Що таке сальтисон?» Й цим двом великим кастам, як і великим частинам світу з вірша Кіплінга, ніколи не злитися у притомну спільноту. Навіть під час світової кризи.
