Івано-Франківськ такий, яким ми його знаємо зараз, через років п’ятнадцять буде зовсім іншим містом, так само як було воно іншим років п’ятнадцять тому. У спогадах тих, хто пам’ятає місто того часового відтинку, незмінно присутнє одне — «Лилик», а точніше літня кафешка, яка носила назву «Під Лиликом». Саме тоді, у 90?х, в Івано-Франківську була така собі епоха «Лилика», маленький культурний феномен міського масштабу, який розчинився у часі, але залишив свій відбиток на людях, які зараз виконують важливі ролі не тільки міського, але й загальноукраїнського плану.
Коли саме з’явився «Лилик», достеменно не пам’ятає ніхто, давно це було, як каже Тарас Прохасько, «в ті файні часи, коли ніхто не мав того, що називається тепер робота, заняття, діяльність, «не маю часу», часу було навалом і не було його куди подіти, коли всі були ще молодими, романтичними і бідними», тобто десь на початку 90?х. Заснування кафе пов’язане з активною діяльністю Студентського братства Івано-Франківська, а саме з іменами його тодішніх керівників Олега Синютки, Анатолія Головатого, Павла Андрусяка.
Поселився «Лилик» на вулиці Шевченка, 12, на території колишнього дитячого садочка. Енергетика дитинства, здається, навічно передалася цьому місцю і притягувала до себе тих, хто ще не повтрачав ілюзій, прагнув намалювати для всього світу велике яскраве сонце і мати багато-пребагато друзів, стільки, щоб не можна було перелічити на всіх пальцях рук і ніг. Назву кафешці придумав тоді Левко Довгань, — лилик з лемківського діалекту означає — кажан. А художник Ярослав Яновський намалював на стіні приміщення страшненьке зображення летючої миші, такого собі істинного вурдалаку з розчепіреними крилами та роззявленою ікластою пащею.
Ще навіть тоді, коли в приміщенні велися ремонтні роботи, в дворику із зеленими насадженнями під старим ясенем уже стояли кілька столиків. З часом їх замінили альтанками, які й стали основою кафе. Саме так у Франківську з’явилася ще одна реальність — реальність «Лилика», реальність відмінна від реальності міста, зі своєю неповторною аурою та біоенергетикою, зі своїм власним «лиликівським» еґрегором, яку простіше можна охарактеризувати як місце богемних тусовок.
Володимир Єшкілєв згадує про «Лилик» як про «вільну територією, територію свободи, де можна було, навіть нічого не замовляючи, просто сидіти і курити». Незважаючи на дуже невибагливий асортимент наїдків і напоїв, які там пропонувалися (особливою фішкою був «Совіньйон» по 50 купонокарбованців), місце було дуже популярним саме завдяки своїй аурі іншості. В «Лилик» ходили практично всі молоді люди, які мали своє власне «я», чи то літературне, чи художнє, чи то ще якесь, мало того, ходили навіть ті, хто такого «я» не мав і про можливість його існування навіть не здогадувався. Молоді поети читали на столах вірші, молоді політики обговорювали шляхи виходу з кризи, журналісти писали на колінах свої матеріали, гопники покурювали на гальорці травку, подвір’ям бігали чиїсь кури, а бабусі та діти-школярі продавали за копійки квіти. Кожного дня там було щось цікаве, і ті, хто ходив тоді в «Лилик», напевно, й не здогадувалися, що люди, які зараз з ними поруч, стануть колись відомими, що якась коротка розмова чи маленька подія, можливо, змінить історію Івано-Франківська. Всіх тих, хто частенько засиджувався у «Лилику» і чиї імена зараз відомі, і не перелічиш, там можна було здибати Андруховича, Прохаська, Єшкілєва, Панчишина, Горбунова…
«Лилик» в житті тогочасної богеми виконував безліч функцій. Він був не тільки місцем групування молодіжних товариств, місцем політичних чи мистецьких дебатів, він також був місцем, де гарно святкувалися дні народження, а також місцем, де можна було встрянути в славну бійку. В той час, коли місто ще не було таким бездонно великим, і всі усіх знали, а іншого способу зв’язку, крім живого, не було, якщо потрібно було когось знайти, то шукати слід було в «Лилику».
Завершилася епоха «Лилика» на початку нового тисячоліття. Один із засновників кафе Олег Синютка каже, що то просто прийшов час, коли «Лилик» був потрібний — він з’явився, коли перестав бути потрібним, зник. Десь у 98 році зі стіни кафе стерли старий малюнок вурдалачного кажана, а на його місці намалювали новий — таку собі, як називає її Володимир Єшкілєв, «псевдогламурну товстеньку мишу, яка вже не була страшною, і вишкірювалася не хижим оскалом, а фальшиво?солодкою помішкою».
Потім кафе відкривали ще раз чи два, але до повноцінного життя воно уже не повернувся. Місто стрімко розвивалося, люди, які були найактивнішими в житті «Лилика», сягнули вище, кожен пішов своїм шляхом. А «Лилик» дав кожному те, що було потрібно, і сам себе вичерпав. Чи зміг би існувати «Лилик» в сучасному Івано-Франківську? Навряд чи. За законами часу, усе змінилося, зникла та атмосфера, стали неактуальними цінності, на яких тримався «Лилик», а головне — нема більше людей, які б змогли так прожити свою молодість.
«Лилика» більше не існує. Залишилася будівля, перетворена на склад меблів, залишився літній майданчик, в якому більше нема ні альтанок, ні ліхтарів, залишилося відчуття іншої реальності, але таке невловиме, що зрозуміти, якою вона була, не можливо. А для тих, хто шукає інший світ у самісінькому центрі заклопотаного і байдужого міста, перед входом табличка — «Прохід на територію категорично заборонено».
