Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Зими тих років запам’яталися холодними і сніжними.
Я не вперше пишу цю фразу, але вперше звертаю увагу на ключове слово «запам’яталися». Воно піддає сумніву написане. Виходить, що ті зими (десь на зламі 1960-х і 70-х) не обов’язково були холодними і сніжними. Вони такими запам’яталися. Наприклад, мені. Це моя суб’єктивна пам’ять-уява.
Зимові шкільні канікули тривали до 11 січня. Тобто з 11 січня починалася жахлива третя чверть. Жахлива настільки, що могла би позмагатись у своїй жахливості навіть із першою.
Враховуючи, що першим днем згаданих зимових канікул було, якщо не помиляюся, 30 грудня, наше «Різдво» знаменувало собою своєрідний канікулярний екватор. Щоправда, доволі асиметричний: більша частина канікул виявлялася позаду. Попереду залишалося всього чотири дні, дедалі швидкоплинніші. Ненависна школа наближалася з катастрофічною швидкістю.
Я взяв Різдво у лапки з причини знов-таки суб’єктивної. В моєму тодішньому розумінні Різдвом був вечір 6 січня. Різдво дорівнювало Святвечору. Різдво було тотожне власному Навечір’ю.
Далі, наступними днями, ніякого Свята вже не спостерігалося. Батьки так само, як і кожного звичайного будня, мусили йти на роботу. Всі у місті мусили йти на роботу. Ніяких вертепів, колядників, перебиранців. У календарі жодним чином не зазначалося, що 7, 8 і 9 січня якісь особливі дні.
Вечір же 6 січня був «Різдвом», тобто коротким епізодом якоїсь паралельної нерадянської дійсності. Бабця готувала весь день усі ті традиційні наїдки, вся цілком, у свій незначний зріст, оповита виверженнями вулканічної пари й охоплена закипанням, шипінням та булькотом. Як їй вдавалося досягати хоч якоїсь мети на тій сміховинній кухоньці площею два на два метри, я не скажу. Моїм завданням було не крутитися поруч і не заважати. Я слухняно тримався подалі.
Потім западав вечір «Різдва», і в темряві батьки поверталися з роботи. Татові іноді випадало того дня працювати в лісі, тож він з’являвся пізніше, і від нього вже трохи заносило алкоголем. Мама казала, що він «уже відмітив» або «відмітився».
Потім ми збирали всі ті заповнені дивним їдлом баняки, миски, полумиски й тарелі і вирушали у свій похід. Ми йшли в гості до маминих батьків з нашого дому по вулиці Гаркуші до їхнього по вулиці Матейка. Хто знає Фран, може собі уявити, що це забирало до сорока хвилин, часом і з годину. Автобуси курсували все рідше, та й куди було пхатися до автобуса з усією тою кутею в слоїках. Дивна річ, але моє суб’єктивне «Різдво» – передусім не застілля, не їжа-питво й не одностайне колядування всім родинним товариством (з обов’язковими «Нова радість», «Бог предвічний», «Йосиф старенький»), а той героїчний піший перехід з Гаркуші на Матейка. Ми йшли снігами і святково перемовлялися, вітаючи поодиноких зустрічних знайомих (переважно галичан, не «рускіх»), засипувані снігом, від повороту до повороту, від ліхтаря до ліхтаря, сніг, ясна справа, дуже рипів під ногами, а руки, звісно, шалено мерзли навіть у рукавицях, але всі ті баняки слід було доперти будь-якою ціною. І нагородою нам було тріумфальне прибуття до фантастично розпашілого теплом дому на Матейка, де перед порогом ми довго струшували зі себе сніг і рішуче тупотіли та відхекувалися. Стіл угинався, ми розсідалися по звичних місцях, дід звертався до бабці різдвяним словом «свахо».
От що таке в найзагальніших рисах наше Різдво на зламі 1960-х і 70-х.
З 1972-го, після того як ми переїхали з Гаркуші на Матросової (не Матросова, а Матросової – була й така), ці вечірні походи фактично вщухли. Для мене натомість почалась ера повернень – за кожної нагоди я втікав до своїх друзяк із Гаркуші та всієї привокзальної околиці. Після переїзду на Бельведер я так і не спромігся стати бельведерським, залишаючись вокзальним. І от у тій привокзальній околиці ми почали «зшибати дєньгі» сяким-таким колядуванням.
Це виглядало так, що ми заходили в будинки (переважно колишні особняки, тепер поділені на кілька значно менших квартир – хто знає Фран, той ще застав ту довколавокзальну ніяку забудову) і в їхніх темних, брудних та облуплених коридорах, навпомацки просуваючись до перших-ліпших дверей, незлагоджено й невпевнено, збиваючись на фальш і підлітково-мутований фальцет, затягували своє «Нова радість».
З дверей могло вилізти всяке. Добре, якщо за ними мешкали «мєстниє». Якщо ж «рускі» або партійні, чи ветерани, чи просто яка-небудь сволота, то могли б і погнати. Чи наприклад, здати лягавим – у кого був телефон. Вокзальне відділення міліції декого з нас уже знало не тільки в обличчя.
Так до мого Різдва додалася ще одна важлива нота – пригоди, ризику, легкої кримінальності. Різдво було під забороною, директори шкіл готові були вирізати всіх немовлят вифлеємських, тільки б не допустити їх до Свята.
Виходило так, що той чувак, про уродини якого мовлять колядки, зовсім даремно віддав своє молоде 33-річне життя в жертву за все це мудацтво.
