Хто сказав, що людина не може літати? Ще й як може! Злитися з вітром на параплані й летіти, ширяти понад полями, ріками, лісами, будинками. Головне його зловити, той вітер. «Репортеру» це вдалося.
 Справитися з крилом зовсім непросто |
На хіповій поляні
Літуни часто збираються саме на Прикарпатті, бо тут є дуже зручні та вітряні майданчики. Чи не щовихідних до сіл Ісаків, Одаїв чи Підвербці Тлумацького району приїздять дельтапланеристи та парапланеристи з різних областей України. Туди вирушили і ми.
У неділю вранці, десь після десятої, польовою дорогою виїхали на величезну поляну біля Ісакова. На горі – шалена спека, внизу – спокійний і прохолодний Дністер. Крім нас, тут вже є кілька легкових машин, на траві розправлені крила кольорових парапланів, багато чоловіків вітаються з новоприбулими. Розмови про погоду, хто який параплан купив, чи приїдуть львівські, а один білорус вчора ледь не врізався в дерево, навіть щось про політику.
Львівські пілоти згодом приїхали зі своїми сім’ями. Розклали великі намети, аби сховати дітей від сонечка. Жінки засмагали, чоловіки літали – повна ідилія.
Моя колега назвала цю тусовку сектою. Але тутешня атмосфера більше підпахувала якоюсь комуною хіпі. Бо люди дуже привітні, позитивні, безтурботні. На поляні немає особливих правил, забобон чи проблем, усіх хвилює лише одне – чи буде вітер.
До речі, щороку з 1 по 20 травня в селі Одаїв відбувається такий собі міні-фестиваль любителів поганяти вітер. «Офіційної назви він не має, всі просто називають його «взльот», – розказує наш інструктор Олександр Пулик. – Сюди приїздять пілоти з Польщі, Білорусі та Росії. У них немає де тренуватися, то їдуть цілими школами. Незважаючи на це, в них цей вид спорту більш доступний та розкручений, ніж у нас».
Таке захоплення не з дешевих. «Аби самому навчитися керувати крилами, потрібно 10 занять, кожне по 150 грн., – каже голова осередку парапланерного спорту в Івано-Франківській області Віктор Пулик. – В ейфорії після першого польоту всі кажуть, що готові вчитися літати, але із 15 охочих зазвичай лишається один, який потім справді літає. Бо, щоб купити параплан, треба витратити до тисячі євро».
До речі, пілоти сміються: курити біля парапланів категорично заборонено, бо горять вони – 20 євро в секунду.
 Старт може бути складним – аби приземлення було добрим |
Чайники розлітались…
Аби політати, довелось прочекати не одну годину. Чому? Не було вітру. Ми навіть встигли сходити у село, аби купити харчів, бо з собою не привезли. Наївні: думали, приїдемо, отримаємо короткий інструктаж, зліт-приземлення й додому. Куди там! Якщо колись надумаєте політати, обов’язково беріть із собою все необхідне: їжу, якийсь одяг, крем від сонця, добру книжку.
Довге очікування нагадувало риболовлю. Навкруги одні чоловіки, нестерпне, майже медитаційне чекання – ну чим не риболовля? Лише замість риби – вітер.
Нарешті, завіялося. Розправлені на траві крила почали підніматись, заметушилися пілоти. Знову виникла якась дивна асоціація, щось із фентезі. Крила здіймалися з таким звуком, що здалося, то фантастичні дракони, яких пілоти намагаються приборкати. Далі крики: «Перший пішов!», «Другий!», «Третій!».
«От, чайники розлітались, – трохи зверхньо відгукується один із досвідчених пілотів, дивлячись на кольорові цятки у небі. – Десь штук 15 уже є».
Чайниками, як і всюди, тут називають початківців, більш досвідчені – то вже пілоти. А ми взагалі – пасажири, або «тандемчики», тобто ті, що літають на одному параплані разом з інструктором.
 Небо кличе чайників |
Розгін на м’ясо
Десять годин очікування не прогнали страху. Коли бачиш, як люди розбігаються та стрибають з обриву, і думаєш, що це будеш робити і ти, стає трохи моторошно.
«Давай, біжи! – кричить один пілот чайнику. – Розганяйся – і на м’ясо». Це, напевно, якийсь специфічний термін, але, погодьтеся, звучить не надто оптимістично…
Неподалік вдало приземлився чоловік у червоному комбінезоні. Спітнілий, захеканий, складає крила. І так щиро посміхається, а… передніх зубів геть немає. Не знаю, як він їх втратив, не хочу знати. Знову страшно, але відступати нікуди.
«Міцно впираєшся ногами, тягнеш крила, перед урвищем підтягуєшся, добре сідаєш у сідло, – коротко інструктує Віктор. – При приземленні піднімаєш ноги вгору, аби пілот ззаду не спотикався. Все буде добре».
«А ремені точно витримають?» – перепитую, здається, вже не вперше. «Витримають, – посміхається інструктор. – До 220 кг витримує».
Щойно ми на метр відірвалися від землі, як вітер-пустун спровадив нас у кущі ожини та терну. Порада – завжди одягайте спеціальний комбінезон, навіть незважаючи на шалену спеку. Наступного разу так буду робити і я. А поки що рахуємо подряпини.
А вітер знову вщух, пілоти кажуть – «молоко». Не гаючи часу їдемо ловити його в Одаїв. Красива природа, спокійний Дністер, багато човнів біля берега. Це – для місцевих жителів села Горигляди (Тернопільська область) по той бік річки. Туди добираються лише так. Але й тут тихо.
Знов на лови – у Підвербці. Там хапаємо «лобовуху», дуже сильний вітер. Анемометр – прилад, що вимірює швидкість вітру, показує 10, а норма для польоту – 6.
…Нарешті летимо. Перехоплює подих так, ніби тебе обливають холодною водою, боїшся відпустити ремені, говорити, дихати. За кілька секунд трохи відпускає. Вже не страшно помахати руками друзям, які десь там далеко внизу, від захвату мотляєш ногами, кричиш, чуєш, як шумлять дерева, річка, свистить вітер. Є такий вислів «метелики у животі» – відчуваєш їх, як ніколи. А може то і є адреналін?
Запікав варіометр, який міряє швидкість зміни висоти, – пішли на приземлення. Ду-у-уже не хотілося, бо 15 хвилин минули, як одна мить. Ще б літати й долетіти до Івано-Франківська. А можна було. До речі, двоє парапланеристів того дня дісталися повітрям до Рогатина.
Але, як кажуть, доброго потроху. Сіли. Нормально. Ноги ватні, голова ще літає. Так і літала, аж до Франківська. Хочу ще.
