Люди

Мої герої: як франківський драмтеатр грає у бомбосховищі та допомагає переселенцям

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Після повномасштабного вторгнення драмтеатр організував свій волонтерський штаб, який підтримував вимушених переселенців і збирав допомогу на фронт. Не забували і про творчість: актори грали вистави у бомбосховищі, потім відновили й традиційні постановки на сцені.

Про роботу театру під час війни розповіли акторка театру Надія Левченко, головний балетмейстер Дмитро Лека та директор і художній керівник театру Ростислав Держипільський, пише Репортер з посиланням на Platfor.ma.

Надія Левченко, акторка

Зранку 24 лютого мене розбудив тато, який подзвонив і сказав, що почалась війна. Потім у вікні я побачила людей, які кудись бігли з валізами, і величезні затори. Перше, що я зробила — почала смажити млинці. Зовні спокійна, а всередині — купа емоцій і запитань. Але головне питання: «Що я тепер буду робити? Театр у цій країні більше не потрібен».

Вдень я зібрала тривожний рюкзачок для себе і для сина. А от ввечері, коли почало темніти, стало дійсно страшно. Ми всі зідзвонилися і вирішили йти в театр. Там і ночували разом першу ніч.

 

Потім ми приймали в театрі людей, які їхали з Києва та інших міст, або організовували їм транспорт до кордону. Перша ідея створення нашого центру — мистецький прихисток. Потім з’явився наш волонтерський штаб. Тут працювали і психологи, і професійні логісти. Знайомі з-за кордону одразу почали надсилати величезні об’єми гуманітарної допомоги. І ми стали допомагати. Діставали речі на фронт, годували переселенців, прали речі. У гримерках мешкали митці з інших міст, по троє-четверо. Ночували по кілька ночей, потім заїжджали нові — невпинний процес.

Читайте також: Туди допомога, а звідти – люди. Як франківець Тарас Стрілецький рятує від війни (ФОТО)

Спочатку штаб працював на камерній сцені, потім, коли ми почали знову грати вистави, перемістили його у фоє. Він нагадував глядачам, які приходили на вистави, що війна триває. Але активність впала. І немає таких масштабних роздач допомоги, як тоді, коли за кілька днів через тебе проходить 1,5 тис. людей.

У перші тижні ми працювали нон-стоп, 24/7, це правда. Всі були такі заряджені, було стільки сил і так хотілося допомагати. Зараз уже такого запалу немає.

Колись, коли були непорозуміння з людьми, я легко і жартома з них виходила. А зараз розумію, що значить «не в ресурсі», коли у стресовій ситуації перша думка — не знайти рішення, а одразу напасти й завершити розмову. Відчувається втома. Але назвався грибом — залізай в кошик, тому ми продовжуємо працювати.

До теми: Франківський драмтеатр показав “Бій за Україну” на горі Попіван (ФОТО)

Майже одразу після початку вторгнення ми почали грати вистави у бомбосховищі. Відчуття були інші не так через місце, а через те, що саме ми грали. Вистави з трилогії за творами Марії Матіос — «Нація», «Солодка Даруся» — це як страшний сон, коли ти розумієш, що те, що ти зараз граєш на сцені, відбувається зараз.

Ці місяці я постійно в театрі — або в штабі, або на сцені. Але штаб забирає більше. Сцена — це моє ремесло, включається фізична й емоційна пам’ять: ти виходиш і відстрілюєшся.

Бувало, що не вдавалося справитися з емоціями на сцені. Але добре, що у таких виставах це й не потрібно. Наприклад, «Нація» починається з того, що я йду по колу і співаю. Це вагітна матір їде у товарному вагоні — або ж сидить у бомбосховищі. Завдання режисера було йти і плакати. Це мені завжди раніше важко давалося, а тепер не треба докладати зусиль.

Зараз до нас на вистави приходить дуже багато внутрішньо переміщених людей. Вони відкривають для себе, що колись тут, на заході України, було те саме, що зараз там. Дехто плаче, дехто — ні. Але і на «Дарусю», і на «Націю», публіка завжди реагувала. Це вистави, після яких виходиш з глибшою думкою, ніж про те, що поїсти сьогодні.

Зараз доводиться перериватися на повітряні тривоги під час вистав. Це просто тупо: у нас же не кіно, де можна перемотати. Кілька разів ми ледве дограли «Солодку Дарусю», бо були підряд тривоги.

Читайте: Франківський драмтеатр на виставах “Бій за Україну” зібрав гроші на авто для ЗСУ

А бувало, ми спускалися з глядачами у бомбосховище і там догравали. Так було із «Занадто одруженим таксистом», там ще жанр дозволяв жартувати з глядачами. Взагалі, зараз треба дурачитись. І сцена — це місце, де ти собі дозволяєш це, бо це твоя робота. Ми актори і це наша сутність. А потім з’являється нова мотивація працювати й допомагати.

 

Дмитро Лека, головний балетмейстер

Як і більшість, я прокинувся 24 лютого від того, що у Франківську бомбили аеропорт. Ми зібрали речі, я відвіз рідних у безпечне місце. Після того зрозумів, що не можу сидіти, потрібно волонтерити. Тоді з дружиною ми почали збирати кошти, купувати ліки для військових. За два дні удвох розвинули волонтерські навички, почали допомагати іншим бригадам.

Тоді мені подзвонив Ростислав Любомирович (Держипільський, режисер і директор театру. — Platfor.ma) і сказав, що ми організовуємо свій штаб. Я одразу зголосився приєднатися.

Спочатку планував зосереджуватися на медицині, але з часом зрозумів, що хочу охопити усе. Акцент робив на військових — ліки, їжа, амуніція. Пам’ятаю, приходиш сюди о 09:00, не встигаєш кліпнути — і вже 19:00. А ти ще нічого не їв, та й не хочеться, є бажання лише працювати. Оце відчуття єднання, яке було на початку — це була фантастика.

Потім повернулися вистави, прем’єри, було важко переходити від такої грубої роботи до театру. Тут теж є творчість, але вона інша, організаційна.

Читайте: Привид Мерилін Монро: Франківський драмтеатр ставить відому комедію

Зараз ми працюємо з World Food Program, які надають нам їжу, яку ми видаємо ВПО, а також стареньким, багатодітним, хворим з різних громад області.

Мої волонтерські будні бувають дуже різні. Були дуже насичені періоди. Я зранку прокидався, о 09:00 мав бути на складі, привезти сюди зо 3 тонни їжі, далі їхав на склад. Потім була репетиція, а після неї — все по-новому. І так до вечора.

Війна продовжується. Багато кому здається, що, якщо у нас не стріляють, то війни немає. Але ми мусимо навпаки ставати сильнішими, потужнішими. Ми програємо, якщо зупинимось. У Франківську життя йде: роблять тролейбусні лінії, латать дорогу. Життя йде, бо треба багато працювати. Треба робити тил, що військові повернулися і побачили, за що вони борються.

Зараз волонтерів стало набагато менше, мало людей відгукується. Людині ж нічого не заважає працювати і волонтерити. Це дуже класно, що ти кинув 20 грн за «Байрактар» — тобі респект, і Сергію Притулі, і всім жертводавцям. Але дехто так знімає з себе відповідальність. А треба, щоб кожен знову закатав рукави і почав працювати. Зараз йде осінь, військовим потрібні теплі речі. Тому треба включитися і працювати.

Ростислав Держипільський, директор і художній керівник

Як і багато франківців, 24 лютого моя сім’я прокинулась від вибухів, коли бомбили аеропорт. Було миттєве усвідомлення, що це таки почалося. Я сказав родині бігти у підвал, сам поїхав заправити машину і купити продукти. А потім відправився у театр, думати, що робити з колективом.

Спочатку було нічого неясно. Десь на другий день ми зрозуміли, що треба самим займатися терміновою допомогою. Ми організували кухню, охорону, підвал, заготували харчі на всякий випадок.

Одразу почали приїжджати люди, жили тут скрізь. Наш швейний цех став працювати на потреби армії. Хоча, в принципі, все, що у нас було у театрі для підготовки вистав, почало працювати на потреби армії.

Спочатку ми відправляли харчі у постраждалі міста, потім годували вимушених переселенців. Я жартував: раніше у нас була черга до театру один раз на день, ввечері на виставу, а тепер двічі — бо ще зранку, за допомогою.

Наш підвал став укриттям для переселенців. Сумне видовище — бачити там батьків з дітьми з тваринами. Були сім’ї, які на власні очі бачили, як вбивають їхніх знайомих, у них травмована психіка. Ми подумали, раз вони і так сидять під час цих тривог і бояться, то чому б під час цього ми не виконували нашу основну місію — грати для них.

Я переконаний, що театр може нести терапевтичну функцію, може лікувати душі.

Було багато пересторог, чи взагалі це потрібно зараз. Але одного разу я прочитав відгук переселенки, яка подивилася «Націю» у бомбосховищі. Вона писала: «Коли вперше почали бомбити, ми втекли у підвал — і я не плакала, бо розуміла, що треба витягти дітей, родину. Коли ми виїжджали під кулями, я не плакала. Коли приїхали у чуже місто, я не плакала, бо розуміла, що треба триматися. А коли я потрапила на виставу, з перших слів я почала плакати й проплакала всю виставу. І мені нарешті стало легше». Тоді сумніви відпали і ми почали грати систематично.

Потім ми стали поступово продавати квитки, бо розуміли, що і нашим глядачам це потрібно. Але ми далі залишаємо  для переселенців 50 місць на велику сцену і до 30 місць на камерну. Зазвичай, усі ці місця зайняті.

Ми завжди намагаємось бути попереду подій, це кредо нашого колективу. Театр — це не просто якась космополітична субстанція, яка має займатися тільки якимись вічними речами. Зараз час довів, що ми мали рацію. Це той вид мистецтва, явище, яке має йти в авангарді процесів. Ми їздили з гастролями у Донецьк за пів року до того, як його окупували, потім грали на звільнених територіях Донбасу. Якщо буде потрібно, і зараз поїдемо куди треба, до наших воїнів, у міста на сході. Бо це ще один фронт і те, що ми найкраще вміємо.

За ці пів року наш колектив, можливо єдиний в Україні, працював удвічі більше. У нас не було перерви: у березні грали у бомбосховищі, з квітня почалася звичайна робота. Окрім того, грали вистави по інших містах.

А ще мали проєкт «Бій за Україну», спільно з Президентським національним оркестром, де ми займалися просвітницькою місією і збирали гроші на ЗСУ. Це дуже складний час, коли ти на останньому видиху добуваєш до кінця сезону. У серпні ми виходимо з новими силами, маємо багато ідей, багато задумок. Але наперед не говоримо, бо наш час показав, що планувати — іноді невдячна справа.

Багато вистав після цих подій почали грати іншими сенсами. Зараз ти не можеш щось робити просто так. Є або біле, або чорне, або друг, або ворог. Під час війни, немає півтонів. Тому зараз усе складніше, але коли думаєш, як складно нашим воїнам, всі незручності відходять на другий план.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів: