Цього разу хочемо згадати отця Івана Музичку, як неординарну людину і доброго пароха, який так багато зробив для українців-заробітчан. На жаль, у нас, на його малій батьківщині, про нього знають не багато. Заговорили лиш тоді, коли дійшла звістка, що в понеділок, 22 лютого, отець Іван помер у Римі від хвороби легень.
Історія його життя направду неймовірна. Народився у 1921 році в маленькому селі Пуків на Рогатинщині, в сім’ї бідних селян. Великий вплив на нього мав місцевих парох — отець Василь, заклав два основні паростки — любов до священицтва та церковної музики.
Після закінчення школи Іван вчиться у Рогатинській гімназії та музичній школі, вчителює у рідному селі… А тут приходить війна. У 1943 році молодий вчитель вступає до лав дивізії «Галичина». Після рекрутського вишколу Музичка був призначений до дивізійного оркестру. Але через хворобу він покинув оркестр, виконував обов’язки санітара й перекладача. Хоча сам не раз казав в інтерв’ю, що зброю у руки брав, а останній патрон завжди тримав для себе.
Під кінець війни більша частина дивізії опинилась у британському полоні і була розміщена на узбережжі Італії. Тут до полонених приїжджають кілька священиків з Риму і завдяки їм 20 українців були перевезені англійцями на навчання в Папську колегію св. Йосафата. Одним із них був Іван Музичка.
Так здійснилася його мрія стати священиком. Перші 24 роки він був душпастиром в Англії. А коли на початку 1970-х із сибірських таборів повернувся Йосип Сліпий, він наполіг, аби Музичка переїхав до Риму. Так він стає правою рукою патріарха у Римі.
За своє життя отець Іван став знаним науковцем-богословом, публіцистом, автором численних книг, був ректором Українського католицького університету в Римі. А головне — опікувався нашими заробітчанами. Розумів їх якнайкраще.
«Для мене ні Лондон, ні тим більше Рим не були ніколи батьківщинами, — казав він. — Належав я до тих емігрантів, які були повними чужинцями скрізь, де б не бували».
Приїхати в Україну отець Іван зміг лиш у 1991-му, але з того часу приїжджав кожного року — викладав, читав публічні лекції. І сумно думав про останню поїздку: «Коли їду в Україну, завжди думаю про свою вже близьку смерть. Так не хочеться, аби мене везли додому з Італії у закордонній труні та з закордонним паспортом!».
Все ж отець Іван прожив достойне життя і лишив усім нам чимало хороших порад. От хоча б ті дві основи, які він засвоїв ще у часи молодості, коли був дивізійником.
«Українцям не треба покладатися на інші країни, надійтеся тільки на себе, — закликав священик. — А ще українцям треба єднатися, аби знову не було розколу на бандерівців і мельниківців».
Comments are closed.