Театр – це своєрідна модель світу, вважає директор облмуздрамтеатру Ростислав Держипільський. Виглядає, що його бажання перетворити Івано-Франківськ на театральну Мекку потрохи здійснюєтся. Талановитий ансамбль із дев’яти акторів – Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк, Ігор Захарчук, Роман Луцький, Сніжана Винарчук, Олексій Гнатковський, Андрій Фелик та Євген Холодняк – органічно влився у колектив театру.
Охочих потрапити на виставу за їхньою участю щоразу більше, ніж місць на малій сцені, де вони грають «Солодку Дарусю» і «Натуся».
Цього разу двері до театру для «Репортера» прочинилися з боку міського скверу, так званого «чорного входу». Актори працюють над виставою «Нація». На початку квітня, обіцяють вони, франківці побачать нову постановку за твором Марії Матіос. Поки тривала невеличка перерва, про дещо із життя молодих акторів «Репортер» дізнавався у гримерках.
– Як дається «Нація» і про що хочете розповісти цією виставою?
Баранкевич: За тиждень приїде Наталя Половинка робити пісенну режисуру, тому жертвуємо своїми вихідними.
Левченко: Буде цікаво і красиво, будуть сльози і сміх, багато метафор і аналогій. Про решту не скажемо, щоб зберегти інтригу.
– З чого і як починалося ваше акторство?
Винарчук: Мій театр почався ще в дитинстві, коли я на табуретці з мікрофоном співала під телевізор з Аллою Пугачовою.
Левченко: Спершу я ходила на балет, потім на музику та в художню школу, а після театральної студії «Синій птах» зрозуміла, що хочу в театральний. Мій батько служив в Афганістані, звідки привіз мені магнітофон та мікрофон. А якось недавно на своєму дні народженні включив запис із моїм голосом.
Пасічняк: А я була справжнісіньким хлопчиськом і зовсім не любила співати. Вступила на іноземну філологію, а тиждень після цього почала мучити маму, що хочу співати.
Гнатковський: Актором хотів бути, відколи себе пам’ятаю. Хоча вступав у Могилянку на політологію, та швидко зрозумів, що люди там живуть як щурі, – і повернувся звідти. Важливим в акторстві для мене є те, що зі сцени маю можливість висловити свою позицію і змінити щось у житті на краще.
– З «Дарусею» ви вже побували в кількох містах на сході України. Чим тамтешній глядач відрізняється від нашого?
Баранкевич: Українська драматургія має певні норми і штампи, тому шукаємо нових вирішень. Востаннє, коли ми грали «Дарусю» у Франківську, було стільки оплесків, що доводилося просто чекати, щоби вщух галас. В інших регіонах, наприклад, не всі вловлюють діалект, швидше реагують на міміку й жести.
Левченко: В частині «цвичок», наприклад, коли я починаю нагло говорити російською, люди сприймають по‑різному. Але насправді то лише невеличкий фарсик, щоби драматургія була цікавою. Коли ж починають сміятися, як було у Полтаві, то з полегшенням граю далі.
– То як відбуваються пошуки нових рішень?
Баранкевич: Перш за все – щирість. Нам пощастило з режисером, у нас все відбувається в діалозі. Я для себе зрозуміла просту істину – треба просто працювати.
Левченко: Якщо конфліктуємо, то це завжди наштовхує на якийсь результат.
– Розкажіть про курйози і несподіванки…
Винарчук: Ми вже звикли, що має щось статися. Наприклад, похоронні звуки маршу в «Дарусі» мають відбиватися ногами, а цього немає, бо до ніг липнуть цукерки.
Левченко: Одного разу дримбою проколола на сцені ногу. А ще якось на початку одного з показів «Дарусі» загорілася лампадка і почало диміти. Глядачі думали, що так має бути, а ми перелякані не знали що робити. Аж тут виходить Сніжана, виливає воду… і все розгорається ще більше.
– Як даєте собі раду зі стосунками, якщо йдеться про любовні сцени?
Гнатковський: Після інтимних сцен актор має «скидати роль» і жити повсякденним життям. Одружень ще не було, а про перестороги і круті повороти пам’ятаємо. Інколи відчуваю себе нездарою, мене переслідують думки, що мені не місце в театрі. З інтимними моментами – така ж історія. Втім, наша професія – це робота із психікою та енергією. Тут – інше життя.
Луцький: Треба відкривати свою душу, бо на сцену не вийдеш брехати. У «Лісовій пісні», наприклад, де я граю Лукаша, а Надя – Мавку, під час однієї з репетицій, моя партнерка добряче на мене розізлилась: «Я ж стараюсь, люблю тебе! А ти?». Правильно зробила, до речі. Адже попри те, що в неї сім’я, на сцені вона старається бачити Лукаша сексуальним партнером, в якого готова закохатися і віддатися йому.
Левченко: Нам цікаво вкупі. Певно в тому наш успіх. Коли обіймаєш свого партнера, то волею-неволею мусиш закохатись. Але це якийсь інший рівень закоханості. Мій чоловік, наприклад, дуже ревнивий. На «Одруженого таксиста» сказав, що не прийде. Коли ж йому розповіли, що дуже круто, то прийшов на фінал, коли найпікантніша сцена вже була позаду.
Баранкевич: Треба бути самому сильним, а поруч, щоб таким же був партнер. У цьому – і баланс, і успіх.
– Як відпочиваєте?
Гнатковський: У театрі проводимо більше часу, ніж з рідними. Працюємо, сваримось, миримось, відпочиваємо – усе разом.
Пасічняк: Живемо двома паралельними життями. Одне – сім’я, інше – театр. Буває, вранці веду сина в садочок, а він мені каже: мамо, яка ти молодець, що привела мене. Хвалить, що знайшла час…
– А святкування особистих дат відбуваються театралізовано?
Баранкевич: Минулого року хлопці власноруч зробили для нас комод на День Валентина. Згодом, на 8 березня, інтригуюче посадили в машину і повезли на квітковий базар, потім – на льодову арену… Так приємно було!
Захарчук: На 23 лютого наші дівчата зробили для нас таке свято! Вони були вдягнені у шинелі, а на столі, застеленому червоною скатеркою, були смачнезні страви, які вони напередодні готували вдома.
– Як тримаєте себе в психологічному та фізичному тонусі?
Левченко: Головне – стежити, щоб мозок працював і не був у штопорі.
Баранкевич: Спілкуємося з акторами, які мають досвід, дивимося вистави колег. Я особисто читаю драматургію. Кажуть, акторська робота порівнюється з шахтарською… Наприклад, замінником качання пресу для мене часто стає звичайнісінька репетиція.
– Кажуть, доля актора залежить від ролей, які він грає. Чи буває, що хочеться грати щось інше, ніж пропонує режисер?
Пасічняк: Коли Ростислав Любомирович розподіляв ролі для «Нації», то підійшов до мене і каже: у тебе знову діалект, бо так, як ти, цю роль точно ніхто не зіграє. А мені б хотілося іншого.
Баранкевич: Наразі мої героїні – це побиті життям Даруся, Маруся Чурай. У них, мабуть, моя фішка. Але так хочеться вже зіграти якусь блондинку!
Comments are closed.