У п’ятницю, 12 березня, в культурно-мистецькому центрі «Є» виступав відомий харківський гурт «Мертвий півень». Минулого року «Півням», які свого часу народилися у львівському студентському середовищі, виповнилося 20 років. Розпочинали музиканти як акустична формація.
Далі «важчали» у бік гранджу. Та на якому стилі вони б не зупинилися завтра, єдине, що залишиться незмінним, як кажуть самі музиканти, – вірші найкращих українських поетів: Шевченка, Рильського, Калинця, Білоцерківець, Лишеги, Ірванця, Неборака, Римарука, Покальчука, Андруховича. Серед записаних музикантами альбомів – «ЕТО», «Підземне зоо», «Афродизіяки», «Кримінальні сонети», «Пісні мертвого півня».
Виглядає, що нині «Півні» час від часу пірнають у внутрішню еміграцію. Їх чути значно менше, ніж раніше. При цьому нині важко зрозуміти, що є причиною незгасної зацікавленості ними: їхня музика чи участь в гурті патріарха сучукрліту Юрія Андруховича, без якого «Півнів» уже й уявити важко… Про інше – в ексклюзивному інтерв’ю з гітаристом Романом Чайкою і вокалістом Михайлом (Міськом) Барбарою.
– Хлопці, то якби не ювілей Андруховича, то Франківськ чекав би вас ще довго, чи не так? Що збираєтеся йому подарувати?
М. Б: Будемо чесними, так. Подаруємо роботу однієї вишивальниці, в якій – матеріалізація нашої, тобто всенародної (даруйте, що обмовився) любові до Юрка. То вишитий хрестиком його портрет. А ще поспіваємо разом пісні з нового альбому «Мейд ін ЮА», який записали минулого року. Цей альбом – втілена наша з ним давня фантазія і пік спільної роботи. Андрухович став одним із двох голосів «Мертвого півня».
— І з чого власне розпочалася ваша спільна робота?
Р. Ч.: Наша співпраця з Юрком почалася ще у1991 році з «Червоної Рути», де «бубабубісти» мали свій окремий вечір. Особисто моє знайомство з «Бу-Ба-Бу» відбулося ще на початку 89‑го. Зібрався якось з мамою на мітинг, та коли побачив афішу з їхнім анонсом, згадав, що в якомусь журналі писали, що то крута штука, – і пішов у театр Заньковецької їх слухати.
– Чайка веде на телебаченні авторську програму «П’ять копійок», Барбара працює в театрі «Арабески», Чопик заснував «Видавництво Старого Лева» і видає дитячі книжки, ритм-секція Джон і Надольський грає з Русланою. Як кожен із учасників колективу в той чи інший спосіб впливав на сам гурт?
М. Б.: «Мертвий півень» – це жахлива потвора і бестіарій. Кожен із монстрів додає до цього коктейлю щось своє. Роман Чайка, наприклад, приніс свого часу гітару у вигляді кобзи, і назвав її кобздою. Отак і причепилося…
– Експерименти з інструментами. Наскільки це залежить від самих текстів? І як відбувається процес творення музики під конкретний текст?
Р. Ч.: У мене все залежало від вартості інструмента і грошей, які я мав. Першою моєю гітарою була ленінградська. А щодо експериментів, то це, швидше, зі звуком. Втім, є дещо важливе – дозволяємо собі все, чого хочеться. Хочемо зробити щось схоже на хіп-хоп, робимо.
М. Б.: З музикою під текст буває по‑різному. Пригадую, коли Андрухович приїхав до Харкова, а ми в якомусь старому підвалі робили репетицію, звучала суцільна какофонія. Що з того вийде, ніхто не розумів, але пісня раз – і народилася. Андрухович казав, що так і не зрозумів, коли саме. Як написано, з хаосу з’являється світ.
– Розкажіть історію, що трапилася з піснею «Поцілунок», яка увійшла до саундтреку американського фільму…
М. Б.: Як завжди, все просто. В Америці розпочалися зйомки фестивального фільму «Мертві душі». Чоловік, що працював оператором у тому фільмі, за походженням українець. Саме він запропонував нашу пісню, яка дійсно ідеально пасує тому кіно. Коли нам зателефонували, щоб погодити дозвіл, почалася тяганина. Ми разів десять пересилали їм документи, бо вони ніяк не могли правильно написати «поцілунок» англійськими літерами. Згодом цей фільм привезли на фестиваль «Молодість». А завдяки російським піратам, цей фільм нині живе ще й окремим життям у мережі. Його качають з Інтернету…
– Нині ваше поле діяльності – виключно музика і поезія. Проте раніше ви брали участь і в різних протестних акціях. Що сьогодні заважає?
Р. Ч.: Востаннє ми долучалися до акції «Україна без Кучми», грали у Харкові на майдані. Від участі у недавній президент-ській кампанії відмовилися, бо не обслуговуємо політиків, а висловлюємо власну думку. Тепер чекаємо, коли почнуться репресії над залишками українського народу, а «залишки» нарешті прокинуться. Тоді й візьмемо участь в опорі. Бойову пісню зі спробою врятувати країну, написану Андруховичем, уже маємо.
– Якщо гіпотетично уявити якусь ситуацію, то що могло би знову спровокувати «Півнів» на участь у якомусь громадському русі?
Р. Ч.: Якби свідомі люди захопили парламент, адміністрацію Президента, Кабмін і заарештували зграю злочинців, то після цього ми б зіграли на святковому концерті. Андруховича у такій ситуації бачимо бояном, літописцем.
– Михайле, чим зараз живе театр «Арабески»?
М. Б.: У найновішій виставі «Червоний Елвіс», прем’єра якої відбудеться у Харкові 18 березня, – неймовірне поєднання музики, тексту, саундтреку, відеоінсталяцій, хореографії. Такого в Україні ще не було. На жаль, український театр не дуже мобільна штука. Тож, приїздіть до нас, подивитесь. Зрештою, «наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись», як писав Жадан.
– Романе, а як вам нині живеться на «5 каналі»?
Р. Ч.: Поки що нормально. Обіцяють, що Янукович його скоро закриє, бо канал є «неформатом» для теперішньої влади…
