Двадцять років тому прості хлопці з провінційного міста Калуш створили гурт «Брати Блюзу». І хто б міг подумати, що саме ця формація стане першою групою Східної Європи, яка виступить на одному з найпрестижніших фестивалів — угорському «Сігеті», двічі гратиме для американського президента, а їхні треки промоутери та діджеї відбиратимуть для ротації на радіоточках у цілому світі?!
«Брати Блюзу» — один із найстаріших і найцікавіших українських гуртів. Якимсь одним означенням сказати про них неможливо. Це Sting і Pink Floyd разом, синтез арт-джазу, року, етно-фолку, ритм-енд-блюзу та карпатської автентики.
Брати й жакети
Свій перший виступ у ролі повноцінного гурту «Брати Блюзу» «задекларували» саме у Івано-Франківську, рівно 20 років тому на фестивалі «Зірки Прикарпаття». Ідея створення групи належить двом братам — Мирославу та Олегу Левицьким, клавішнику та саксофоністу, які любили серйозну музику та хотіли її виконувати, тому й не дивно, що гурт назвали — «Брати Блюзу». Хоча є й інше значення: якщо змінити наголоси, тоді вийде «брати блюзу», тобто брати жакет. Ось така гра слів на західноукраїнський манер. До речі, автентика й колорит — знакові для музикантів, але про це згодом.
«Брати Блюзу» 1992 рік. Мирослав Левицький, Андрій Мельник, Олег Левицький, Сергій Тафтай, Андрій Вінцеровський
За словами Мирослава Левицького, за класними музикантами далеко йти не треба було. Своїх достатньо — у Калуші та Франківську. Отож згодом до гурту приєдналися Андрій Мельник, Роланд Бровко, Андрій Вінцерський, Сергій Тафтай та Андрій Валага.
«У кожного музиканта були свої пріоритети, свої кумири, — каже Мирослав, — але об’єднувало одне — ми від самого початку грали музику, яка нам подобалася. Хоч на початку 1990-х в Україні найпопулярнішим був рок. Але ми не грали якихось інших речей, не намагалися робити свою музикою комерційною».
Знаковим для новоствореного гурту став виступ на фестивалі «Вивих» у Львові. Там «Братів» почув відомий київський композитор Андрій Шусть. Він запросив хлопців на тоді чи не єдину в Україні студію звукозапису «Комора».
«Там ми записали декілька треків, — пригадує Левицький. — Після того всім нам стало зрозуміло, що проект «Брати Блюзу» — не на один день, він буде мати історію».
З того часу музикантів почали запрошувати на концерти, радіо, телебачення. На фестивалі «Червона рута 93» «Брати» взяли Гран-прі за композицію «Автентичне життя». Тоді ця пісня вже була візитівкою групи.
«Вона навіть щось змінила у житті українського шоу-бізнесу, — впевнений Мирослав Левицький. — Наприклад, надалі фестиваль «Червона рута», його послідовники та культурологи виробили певний напрямок у музиці — якесь енергетично-ментальне поєднання музики української та світової».
«Брати» без кордонів
Через п’ять років виступи гурту, їхню цікаву манеру виконання помічає головний промоутер найпотужнішого європейського фестивалю «Сігет», який мав відібрати групу з терен Східної Європи. «Він подивився наше відео, все підійшло, та запропонував нам зіграти концерт, — пригадує Левицький. — Хоч тоді ще розглядали російський гурт «ДДТ», але вибрали нас».
На фестивалі «Сігет», 1998 рік. Андрій Мельник, Степан Кузів, Олег Левицький
Так у 1998 році прикарпатські «Брати Блюзу» стали першою групою зі Східної Європи, яка виступила на великій сцені «Сігету».
«Тоді ми відкривали один із концертних днів, де після нас ще мав виступати «Рамштайн», — згадує Левицький. — Це був дуже яскравий момент у моєму житті, особлива та незабутня атмосфера. Рівень музикантів, з якими ми грали на одній сцені, був фантастичний. Вразило й те, що, хоч ми й відкривали концерт, далі були відоміші групи, але ми відчували однакове ставлення організаторів, умови. Це було дуже приємно».
А далі пішло-поїхало. Позитивні рецензії на угорському МТВ, запрошення на виступи у Польщу, Францію у зал ЮНЕСКО, США, Канаду, Німеччину. Потім співпраця з музикантами зі світовим ім’ям, запис п’яти альбомів на західних студіях звукозапису, виступи для американського президента Білла Клінтона, ротації на західних радіостанціях.
«Якщо в Україні визнали «Автентичне життя», то закордонне визнання отримала композиція «Очі кольору неба», — розповідає Мирослав Левицький. — Цю річ вибрали промоутери та діджеї радіостанцій Америки, Британії, Шотландії, Австрії, навіть Таїланду».
Саксофон — Олег Левицький, гітара — Сергій Тафтай
А ще Мирослав додає — такого рівня співпраці зі студіями, музикантами, фестивалями не має жодна українська група. «Без похвальби, — наголошує він. — На жаль, в Україні фігура музиканта не є домінантою в музичній індустрії. Тут більше впливають фінанси, а музикант відійшов на другий план. Це — найбільша проблема, а також суцільна фонограмозація музичної індустрії. На Заході такого немає. Там музикант є фігурою, з ним рахуються, прислухаються до його думки. Ось чому ми так мало робимо в Україні».
Усі на одній сцені
Родзинкою «Братів Блюзу» є те, що вони не женуться за популярністю. Вони як грали 20 років тому улюблену музику, так грають її й до сьогодні. Щоправда, з кожним альбомом, виступом, проектом їм таки вдається звучати якось по-новому. Їхня музика якась завжди актуальна.
«Наш стиль — це калейдоскоп, — пояснює Левицький. — З одного боку — музика й колір із багатьма відтінками, з іншого — особиста реакція на те, що відбувається довкола. І засобами музики ми намагаємося передусім акцентувати увагу на сучасних проблемах. Треба відчувати, де є музика».
А буде вона 28 вересня о 18.00 на сцені обласної філармонії. З нагоди 20-річного ювілею групи на одній сцені зійдуться всі музиканти, які колись були причетні до творчості «Братів Блюзу». Отож, справжніх меломанів чекає незабутній арт-проект у кращих традиціях світової музики. Вже зовсім скоро!
