Міжвоєнний Станиславів був доволі мілітаризованим містом. Тут квартирували частини усіх основних родів військ – піхота, артилерія, кавалерія. До останньої категорії належали улани 6-го полку. Серед них побутувала оригінальна традиція. Ввечері, після занять, хлопці збирались у курилці та співали одну довгу специфічну пісню.
Куплети називались – журавейки, чимось нагадували наші коломийки та мали цікаву історію, пише Репортер.
Військові коломийки
Витоки цих пісеньок походять з російської імператорської армії. У ХІХ столітті солдати склали пісню, що починалась словами «Соберёмся же друзья, да споем про журавля». Але далі йшлося не про представника цього роду пернатих. Кожен куплет згадував якійсь армійський полк, відмічаючи його характерну особливість. Наприклад:
«Кавалергарди дураки –
підпирають потолки»,
або
«А курносі, як телята,
наші павлівці, ребята».
Розшифровка досить проста. Кавалергардський кавалерійський полк вважався придворним, стояв у столиці, брав участь у парадах, охороняв імператора. Туди брали лише сильних і високих солдат, не нижчих за 180 см.
Павлівський гренадерський полк сформували за сприяння царя Павла І, який мав кирпатий ніс. На згадку про монарха до полку підбирали кирпатих рекрутів.
Коли солдати співали про свою частину, то виставляли себе у вигідному світлі:
«Перші слуги у царя,
молодці лейб-єгеря».
Але співаки з інших полків мали свою версію:
«Перші вори у царя,
молодці лейб-єгеря».
Полків було багато, їхній перелік перемежався куплетами: «жура-жура-жура мій, журавушка молодий». Чому саме журавель? А просто так.
Після революції та громадянської війни у Росії пісенна традиція вмерла. Червоні полки були безликі, співати не було про що.
Несподівано «Журавель» відродився у польському війську, де служило багато вихідців з імператорської армії. Польська кавалерія пройшла суворе випробування війною з більшовиками, де здобула перемогу. Відтак, приспів змінився:
«Піки до бою, шаблі в долонь,
Большевіка гонь, гонь, гонь».
У журавейках перелічувалось багато військових частин, деякі з них мали стосунок до Станиславова.
Під крилом цьоці Франі
Основу кавалерії Речі Посполитої складали уланські полки, яких налічувалось аж 27. Зазвичай у пісеньці вони згадувались почергово, за номерами. Природньо, що журавейки починалися з 1-го полку уланів Крихівецьких. Хоч він дислокувався у Августові, що в Подляському воєводстві, але в історії нашого міста залишив яскравий слід.
Ще в часи Першої світової, в липні 1917 року, улани здійснили відчайдушну атаку на німецькі війська під Крихівцями і на добу затримали їхній наступ. А за день перед тим вершники врятували Станиславів від російських мародерів, що плюндрували й палили середмістя.
Гарячий липень. 100 років тому польські улани врятували Станиславів від російських мародерів
У міжвоєнній Речі Посполитій 1-й полк вважався елітним, серед його офіцерів було багато вихідців із шляхетських родин, тому про нього співалося так:
«Елегантський, яснопанській,
То є першій полк уланський».
У битві під Крихівцями та на полях польсько-більшовицької війни улани здобули собі славу відчайдухів.
«В бою хоробрі, всюди знані,
Крихівецькі то улані»
У 1923 році художник Станіслав Стефанський за мотивами журавейок створив цикл карикатур. На одному малюнку бачимо огрядну жінку – цьоцю Франю. Вона згадується у багатьох куплетах.
«Те, що добре ся убрані,
То заслуга цьоці Франі».
Або,
«Придупнікі цьоці Франі,
Креховецькі то улани».
Мається на увазі княгиня Францішка Корибут-Воронецька, яка під час формування полку забезпечила його кіньми, а потім допомагала фінансово.
Тупі, але рішучі
Також у Станиславові, в казармах на теперішній вулиці Національної гвардії, квартирував 6-й полк уланів Канівських, або, як його називали місцеві, Каньовських. Назва походила від битви під Каневом, де у березні 1918 німці розгромили польський корпус, що воював на боці росіян.
Станиславів пам’ятає. 100 років тому 400 польських уланів дали бій німецькій дивізії
Полк не мав заможних покровителів, до еліти не належав, тому забезпечення було так собі.
«Тонкі ноги, брюхо пусте,
То є полк уланів шостий».
Втім, хлопці не надто цим переймались, любили жарти, славились доброю вдачею.
«Завжди весел і безтросці (безтурботний)
То є шостий полк Каньовський».
Коли в полку видавали зарплату, усі генделики Станиславова гуділи до ранку. Улани не шкодували грошей на випивку і це теж відображено у журавейках.
«Ніколи тверезі, завжди п’яні
То Каньовські є улани».
Станиславівські улани тримали себе ґонорово, іноді навіть зарозуміло. Солдати інших полків це помітили і відреагували:
«Пика думна, а лоб пустий,
То СК уланів шостий».
Іншими словами, при серйозній мині на обличчях, у головах каньовців гуляє вітер. Також 6-й полк часто жартома називали СК, тобто цісарсько-королівським, адже його сформували на базі двох австрійських уланських полків.
У війську не треба багато думати, головне – швидко й точно виконати наказ. Про вояк навіть є жартівлива приказка: «Тупий, але рішучий». Каньовські улани ідеально відповідали цій характеристиці:
«Хоробра міна (вираз обличчя), туга глова
Улани із Станиславова».
Чого боялись кінні артилеристи?
У 1924 році до міста перевели 6-й дивізіон кінної артилерії, який скорочено називали ДАК. Їх розмістили у старих австрійських артилерійських казармах на вулиці Зосина Воля (теперішня Коновальця).
Дивізіон формували у Варшаві, яка до Першої світової війни належала Російській імперії. Відповідно, серед артилеристів було багато хлопців з колишніх російських губерній. У журавейках цей факт не залишився непоміченим.
«Хто з-під російського знаку,
Йде служить у шостім ДАКу».
Після 1920 року й до Другої світової Польща не воювала. Теоретичні навчання у місцях постійної дислокації час від часу переривались польовими виходами на полігони, де відбувалися стрільби. У мирний час найбільшим потрясінням для провінційних частин стали перевірки інспекціями Генштабу чи Міноборони.
Зустріти й витерпіти усіх цих високих начальників є справжнім головним болем для командира частини. Часто перевірки завершувались довгим списком недоліків, а особові справи офіцерів «прикрашались» дисциплінарними стягненнями. Відтак, у військах начальство не любили та побоювались. Можливо, кінні артилеристи Станиславова взагалі впадали у паніку під час інспекцій, бо про них склали такий віршик:
«Більше ніж гуркіт Перуна,
Тремтять при виді опікуна».
Тобто, начальство наганяло на ДАКівців більший жах, ніж артилерійська канонада.
А ще у Станиславові стояв 48 піхотний полк прикордонних стрільців. Однак, про нього куплетів не складали. Кавалеристи досить зверхньо ставились до «цариці полів». Після перелічення усіх шволежерських, уланських, кінно-стрілецьких полків та кінно-артилерийських дивізіонів журавейки завершувались таким куплетом:
«Про піхоту не співаєм,
Ми їх завжди в сраці маєм.
Бо піхота – то голота,
На коня сідають з плота».
Автор: Іван Бондарев
У статті використані ілюстрації з сайту Zbrojownia. Wojskowa Biblioteka Cyfrowa
Comments are closed.