Здавалося б, де Галичина, а де Італія, але якщо копнути глибше, в нашому місті дуже багато італійських слідів. Минулого разу почали, нині продовжимо.
Для зручності побудуємо розповідь за хронологічним принципом, пише Іван Бондарев у Репортері.
Шпиталь від ерцгерцога
Є в Італії місто Модена, яке колись було незалежною державою. Правили нею герцоги з династії Есте. У 1803 році їхній рід перервався, але прізвище не зникло. Єдина донька останнього правителя вийшла заміж за австрійського ерцгерцога Фердинанда, який успадкував трон тестя, а з ним і прізвище. Відтак започаткувалась нова династія – австрійських Есте.
У нового герцога була купа дітей. Старший став наступним правителем Модени, а молодший, теж Фердинанд, зробив непогану військову й політичну кар’єру. Він дослужився до австрійського генерал-фельдмаршала та у 1832-1846 роках був губернатором Галичини.
Заслуги Фердинанда, звісно, викликають захоплення, але до чого тут Франківськ? Будучи очільником краю, ерцгерцог кілька разів відвідав Станиславів. Мало того, він пожертвував значні особисті кошти, аби в нашому місті побудували лікарню. Її відкрили у 1842 році та назвали на честь спонсора – окружний цивільний шпиталь імені Фердинанда Есте. Нині це міська клінічна лікарня на Мазепи.
Тут міг би жити Леонардо. Екскурсія “італійським” Франківськом (ФОТО)
Друкарня пана Руфуса
На Галицькій, 39 є старий триповерховий будинок. Його спорудили у далекому 1845 році. Якщо уважно придивитись, то на балконній решітці можна розібрати монограму з двох латинських літер «R» і «L».
Це ініціали італійського купця Руфуса Любіні, який прибув до нашого міста у справах і так тут і залишився. Його кам’яниця була побудована під щасливою зіркою, адже під час жахливої Мармулядової пожежі 1868 року, коли згоріло пів міста, вона вціліла. Мало того, вогонь зупинився саме перед нею!
У 1875 році Любіні був ще живий. На горищі він розмістив друкарню газети «Гасло». Важкі верстати ледь не проламали стелю чиновнику Непрецькому, який жив нижче. Той закидав магістрат скаргами, тож домовласнику-італійцю довелося робити капремонт перекриття.
Тихий герой
У книзі Михайла Головатого «Етюди старого Станиславова» є такий епізод. У 1913 році помер старий єврей Борух Інслер, що мешкав на вулиці Галицькій, у кам’яниці, яка стояла на місці «Будинку меблів». Жив він бідно, торгував тютюном у маленькій крамничці, ніколи не з ким не скандалив, про таких ще кажуть – мухи не образить. До того ж був інвалідом, пересувався на милицях, бо мав лише одну ногу.
Одновірці скинулись на дешеву бричку, аби без зайвого галасу відвезти мерця на єврейський цвинтар. І тут раптом до будинку на змиленому коні прискакав кур’єр зі староства й наказав призупинити похорон. Потім під’їхали пишний катафалк, військовий оркестр і почесна варта. Проводити померлого в останню путь прийшли всі перші особи міста й повіту.
Виявляється, скромний інвалід був героєм австро-італійської війни 1866 року. За бойові заслуги мав кілька високих цісарських нагород. Відтак, похорон Боруха Інслера відбувся з усіма військовими почестями й державним коштом.
І таких героїв у Станиславові було повно. Адже в нас стояв 58 піхотний полк, казарми якого розташовувались навпроти Білої хати. Він комплектувався з мешканців міста і навколишніх сіл та активно брав участь у всіх війнах імперії. А воювала Австрія багато, при чому найчастіше з’ясовувала стосунки з Італією. Ось список основних австро-італійських війн: 1821, 1848-1849, 1859, 1866, 1914-1918.
Бетонний король
Старожил Володимир Баран розповідав, що у міжвоєнному Станиславові було п’ять офіційних мільйонерів. Один з них – італієць Доменік Серафіні. Він став справжнім бетонним королем міста.
На початку ХХ століття залізобетон тільки почав впроваджуватись у будівництві, і першою фірмою, яка працювала з ним у Станиславові, стала компанія Джованні Джуліані. Втім, її славу швидко затьмарив інший виходець з Апеннін – Доменік Серафіні.
Краєзнавець Олена Бучик дослідила, що до нашого міста він прибув близько 1901 року, а вже у 1907 заснував власну фабрику цементних виробів. Вона розташовувалась на вулиці Зарванській, (тепер Заклинських). Доменік умів «виривати» прибуткові замовлення. Наприклад заливав підлогу у костелі «Аве Марія» на Гординського, робив (руками скульптора Михайла Бринського) кам’яних горгулій у будинку на Шевченка, впорядковував плац військових казарм на Франка та робив ремонт у Касі Ощадності.
Світлини з бібліотеки. Франківськ і в часи СРСР не виглядав совковим містом (ФОТО)
Заробляв Серафіні добре. Частину грошей витрачав на громадські проєкти, був спонсором футбольного клубу «Станиславовія». Щоправда, в екстраклясу, тобто першу лігу, команда жодного разу так і не вийшла.
У місті збереглось багато будинків, де бетонні підлоги у під’їздах та сходи між поверхами виготовлені компанією цього італійця. Його фірмовий знак можна побачити у під’їзді будинку на Міцкевича, 6.
У 1930-х Серафіні збудував шикарну кам’яницю на Заклинських, 4. У квартирі № 2 мешкав сам, решту здавав. Помер перед приходом перших совітів, похований на старому цвинтарі. Родина виїхала до Італії.
Фірмовий рецепт
Під час Другої світової війни Італія виступила на боці нацистської Німеччини. Після розгрому на Східному фронті в радянський полон потрапило багато італійців. Частину з них тримали у таборі військовополонених у Станіславі. Розташовувався він на нинішній вулиці Національної Гвардії, на території школи міліції.
У спогадах Евеліни Тареєвої є кумедна історія. Згідно з міжурядовими домовленостями, у 1947 році італійці мали вертатись додому. Перед від’їздом вони влаштували прощальний бенкет табірному начальству. Часи були голодні, але колишні військовополонені зуміли накрити пишний стіл. Особливо гостям смакували ніжні рожево-білі сосиски, які прямо танули у роті.
Під час перекуру один з охоронців поцікавився, з чого зроблені чудо-сосиски, адже ні курку, ні свинину вони не нагадували. Італієць простодушно посміхнувся, копнув чоботом вологу землю та показав на жирного дощового хробака.
Пізанська вежа на Вовчинецькій
Є у Франківську і сучасні італійські сліди. Багато наших жінок працює в цій сонячній країні, пересилають сюди євро, які потім вкладаються у купівлю нерухомості. Звідси й житловий бум.
Як гриби після дощу, відкриваються крамнички «Продукти з Італії», де асортимент майже не поступається мінімаркетам Неаполя чи Палермо.
Гастрономічну карту Івано-Франківська неможливо уявити без італійської кухні. Піцерії в нас ледь не на кожній другий вулиці. Відмітимо одну з найбільших – Viva Italia. Вона розташована на Вовчинецькій і є одним з найстаріших закладів італійської кухні міста. А ще перед нею можна побачити зменшену копію знаменитої Пізанської вежі, яка вже сімсот років падає, а все стоїть.
