Зі смертю у 1958 році графа Альфреда ІІІ рід Потоцьких не згаснув. Хоча, династія зазнала важких ударів. У 1939 совіти націоналізували всі їхні українські маєтки, а після війни вони позбулись володінь і в соціалістичній Польщі.
Втім, славне прізвище й сотні років родинної історії забрати неможливо, пише Репортер.
Ад’ютант Пілсудського
В аристократичних домах є правило, що після смерті найстаршого представника, якщо він не мав дітей, головою роду стає молодший брат або його нащадки. У Альфреда ІІІ такий брат був – Єжи (1889-1961). Оскільки посілості ординації не підлягали дробленню, він отримав у спадок замок у Поморянах, що на Львівщині.
Єжи вивчав право у Львові та Оксфорді, а ще агрономію у Галльському університеті. Коли спалахнула Перша світова, від війська не відкосив, хоча з таким впливовим татусем це було б нескладно, а пішов до армії. Після розвалу Австро-Угорської імперії перейшов до Війська Польського. Служив у Генштабі, був одним з ад’ютантів Юзефа Пілсудського. Після війни демобілізувався у чині ротмістра кавалерії.
Пілсудський не забув свого підлеглого та згодом запропонував Єжи попрацювати на дипломатичній службі. У 1933 році Потоцького призначили послом до Туреччини, де він власним коштом розбудував будинок посольства. Граф мав долю в багатьох польських нафтових компаніях і регулярно отримував дивіденди.
Потоцькі, Ланьцутська лінія. Як склалася доля нащадків власників Станиславова (ФОТО)
У 1935 Єжи перевели послом до Вашингтону, а наступного року додали йому ще й Кубу. За океаном і зустрів звістку про початок Другої світової. Ще перед війною він здав Поморянський замок в оренду Антоні Бідлю – послу США у Польщі. Відтак, червоноармійці дуже здивувались, побачивши у галицькій глибинці американський прапор.
У 1940 році Потоцький переїхав до Перу, з громадянкою якого був одружений. Там згадав свою агрономічну освіту та намагався вирощувати чай. Прогорів.
Мав єдиного сина Станіслава Альфреда (1932-2014), який мешкав у Лімі. Він успадкував частину сімейних цінностей від удови свого дядька, ордината Альфреда ІІІ. Так само, як стрийко, одружився дуже пізно – у 75 років. Вінчання відбулось у замковій каплиці в Ланьцуті, після узгодження з керівництвом музею. Через сім років помер. Нащадків не залишив, похований у родинній крипті Ланьцута.
Маючи постійні проблеми з грошима, заклав родинні портрети якійсь пані Х, але так і не викупив. Після смерті Потоцького нащадки аристократичних родин Польщі зібрали 180 тисяч злотих та повернули полотна з Перу на батьківщину.
Сафарі цукрового короля
На Станіславі Альфреді династія ординатів Ланцутських теж могла б і завершитись. Але його прадід, Альфред ІІ, мав ще молодшого сина Юзефа Миколая (1862-1922), який став продовжувачем роду.
Найбільше його біографію дослідила історик Оксана Лобко. За її інформацією, батько залишив Юзефу Миколаю великі земельні ділянки у Шепетівці й Антонінах. Розуміючи, що більшість маєтків перебуває за кордоном, у 1888 граф прийняв підданство Російської імперії. А за рік до того він купив старий палац у Варшаві та вбухав у його ремонт чималі гроші.
У 1906 році Потоцького обрали до Держдуми, але політика його цікавила мало. Найбільше графа вабили подорожі. Ось коротка хронологія його мандрівок: Індія (1890), Цейлон (1893), Єгипет (1896), Сомалі (1896-1897), Судан (1901), Блакитний Ніл (1921). Обожнював полювання, під час одного з них хтось із мисливців важко поранив графа у ногу.
Грошей на подорожі вистачало, адже Юзеф Миколай був здібним підприємцем. Цілком міг іменуватись цукровим королем Волині, бо чотири його заводи щороку давали продукції на 2,5 млн рублів. До речі, кілограм цукру тоді коштував 35 копійок, а кілограм яловичини – 17. Також Потоцький володів акціями золотих копалень у Південній Африці.
Його позаміською резиденцією став палац в Антонінах (теперішня Хмельниччина), утримання якого обходилось у 150 000 рублів щорічно. Сучасники згадували, що граф був дуже справедливий та всіляко дбав про своїх слуг і працівників.
Маєтки Юзефа Миколая сягали 63 тис га. Маючи двох синів, у 1913 році замислив створити для них дві ординації – Антонінську й Корецьку. Але все перекреслила революція. Більшовики відібрали у графа левову частку його володінь, а палац в Антонінах просто спалили.
Коли у 1921 році Потоцькі остаточно перебрались до свого варшавського палацу, в них залишились тільки 3,5 га землі на території Польщі. Натомість, у совітів опинилися всі його цукрові заводи. Це викликало в Юзефа Миколая важку депресію. Наступного року, перебуваючи у Франції, у замку Монтрезор, він вистрелив собі в живіт із мисливської рушниці. День ще промучився. Встиг висповідатись священнику й написати два листи – дружині та графу Браницькому, в якого просив пробачення, що скоїв таке саме в його замку.
Три війни графа Романа
Старшого сина Юзефа Миколая звали Романом (1893-1971). Наприкінці життя він написав книгу мемуарів «У трьох війнах».
Першою війною Романа була польсько-українська. Молодий граф воював проти УГА в околицях Львова. Друга – польсько-радянська. У 1920 році більшовики пішли на Європу, але були розбиті під Варшавою. Свій внесок у перемогу зробив і ротмістр 17 полку Великопольських уланів Роман Потоцький.
Після демобілізації, за сімейною традицією, він зайнявся цукровим бізнесом. Володів Корецьким цукровим заводом та часткою Бабинського. У 1927 році купив маєток у Деражному, що на Рівненщиині, де взявся розводити породистих коней.
З початком Другої світової був мобілізований до армії, після розгрому Польщі емігрував до Румунії. У його націоналізованому маєтку більшовики створили колгосп й орали землю арабськими скакунами. Після війни Роман повернувся до Польщі. Мав двох синів.
Старший син, теж Роман (1930-2013), нащадків не лишив. Молодший – Марек (народився у 1939), нині живе у Варшаві, бізнесмен, займався різними проєктами, навіть видобутком алмазів у Сибіру. Колекціонує все, що пов’язано з родом Потоцьких, скуповує на антикварних аукціонах портрети, скульптури, книги з розпорошених родинних бібліотек. Сьогодні саме пан Марек є главою династії.
Його син Ян Роман народився в 1971 році, також живе у Варшаві, є правовласником бренду «Потоцький» і виробником однойменної горілки. Має дружину і двох доньок. Якщо згадати, що прізвище передається лише по чоловічій лінії, майбутнє цієї гілки поки що під питанням.
Іспанський слід
У цукрового короля Юзефа Миколая був ще молодший син Юзеф (1895-1968). Починав він як військовий: юнкерська школа у Петербурзі, окопи Першої світової, поручник російської армії. Потім перевівся до польського корпусу, який активно бився з більшовиками. З 1919 року – на дипломатичній службі.
Працював у посольствах в Лондоні та Вашингтоні. У 1927, як перший офіційний польський делегат, відвідав Афганістан. При поверненні зустрів двоюрідного брата Єжи, з яким влаштував полювання у підніжжі Гімалаїв. Дивно, але саме він, молодший син, успадкував від батька палац у Варшаві. Однак, у 1945 році його націоналізував уряд соціалістичної Польщі.
Начальство цінувало здібного дипломата. Ось уривок із службової характеристики Юзефа: «Інтелігентний, врівноважений, сповнений тактовності у стосунках з людьми. Ініціативний, але обережний. Має здатність передбачати події. Гідний призначення на вищу посаду».
Творці нашого міста. Архітектори Станиславова міжвоєнної доби (ФОТО)
І він її отримав. У 1943 році лондонський еміграційний уряд призначив Юзефа послом до Мадрида. Після війни залишився в Іспанії, став лицарем Мальтійського ордену.
Мав трьох доньок і сина. Одна з них, Ізабелла д’Орнано, перебралася до Франції, де з чоловіком Юбером створила відомий бренд Sisley – парфумерну компанію.
Єдиний син і спадкоємець Юзефа, граф Пйотр (народився у 1940), мешкає в Іспанії. Тамтешні журналісти називають його – Педро. Він працює у галузі будівництва, очолює міжнародну компанію Neinver. Має сина Станіслава (народився у 1971), комерційного консультанта медичної лабораторії Megalab. Інформації про його нащадків поки що знайти не вдалося.
Наприкінці 1990-х Педро Потоцький разом із сестрами судився за націоналізований палац у Варшаві. Суд постановив, що, оскільки будівля була сильно пошкоджена під час Варшавського повстання та відреставрована коштом держави, то про повернення вже не йдеться. Нині там міністерство культури Польщі.
Автор: Іван Бондарев
Автор дякує Оксані Лобко за допомогу матеріалами при написанні цієї статті.
