Місто мого дитинства

У краєзнавчій літературі часто посилаються на старожилів. То вони щось говорять, то заперечують. Але тут завжди є одна невеличка проблема — де шукати тих старожилів? Як жартував один мій знайомий — справжні очевидці або давно померли, або виїхали до Ізраїлю.

І певна логіка в його словах є. Переважна більшість нинішніх літніх мешканців Франківська приїхала до міста у післявоєнні роки. Проте нещодавно я познайомився із справжнім старожилом, який живе у Станиславові з 1934 року. Це мистецтвознавець і письменник Володимир Баран. Незважаючи на поважний вік, він має відмінну пам’ять і, що головне, є неперевершеним оповідачем. Йому й слово.

Не хочу вчитись…

Я народився у 1929 році у Снятині. Мій батько, Лев Романович Баран, син викладача гімнастики (руханки) місцевої гімназії, з дитинства мав схильність до малювання. З великим трудом родина назбирала кошти та відправила його до Краківської академії. Але навчання тривало не довго. Після першого курсу батько зустрів мою маму й закохався. Її звали Анна, вона вчилась у Станиславівській семінарії василіянок, гарно співала, чудово грала на гітарі та фортепіано й була надзвичайно вродливою дівчиною. Батьки татуся були категорично проти та вимагали продовження навчання. Але закоханий студент пригрозив застрелитися, адже купити револьвер тоді не було проблемою. Отримавши «благословення», татусь кинув академію та одружився. Шлюб видався щасливим — вже у 22 роки Лев мав трьох дітей.

Спочатку родина мешкала у Снятині, де батько працював у державній комісії з демаркації кордону з Румунією. Аж раптом поляки додивилися, що він українець, і запропонували перейти у католицизм. Таких вихрестів українці називали «перекінчиками» і при зустрічі не подавали руки. Зрозуміло, що батько відмовився і, як наслідок, втратив високооплачувану роботу. Він змінив кілька місць праці та проживання, аж поки 1934 року не переселився до Станиславова. Заробляв як вільний художник — писав портрети, пейзажі, розмальовував завіси та декорації для театру. Крім того, батько зарекомендував себе непоганим копіїстом. Українська інтелігенція часто замовляла репродукції історичних картин на козацьку тематику, зокрема Антона Манастирського.

А мама сиділа вдома і бавила трьох дітей, молодшим з яких був я.

На вулиці Ревери

Спершу ми мешкали на Зосиній Волі (Коновальця), у маленькій хатиночці єврея Блюменфельда. Вона знаходилася за залізничним переїздом, там де тепер арматурний завод. Від центру було досить далеко, і через два роки наша родина переїхала на Діброву. Поляки називали цей район «Домброва», він вважався престижним через близькість до парку.

Вулиця Ревери, 9 — така була наша нова адреса. Тепер цієї вулички немає — це звичайна паркова алея, яка йде з Чорновола попри стадіон.
Праворуч пролягали землі міського парку ім. Генріха Сенкевича, ліворуч був стадіон Каси ощадності, за ним кілька будинків, а далі приватні володіння барона Ромашкана. У молодості барон багато подорожував разом із своїм дворецьким на прізвище Рихліцький. У мандрах останній зробив баронові якусь важливу послугу, може навіть врятував життя, і розчулений аристократ подарував слузі будинок біля свого палацу.

Саме в Рихліцького ми винаймали одну кімнату із кухнею.

Від вулиці будинок відділяв високий мурований паркан, перед брамою якого росли дві старі смереки. На нашому подвір’ї були роздягальні для трьох міських футбольних клубів: українського «Соколу», польського «Ревери» та єврейського «Гакоаху». Разом із футболістами ми бігали на поле та дивилися тренування. Чому я не став футболістом? Якось один із гравців заладував мені з усієї дурі пенальті нижче пояса, і з тих пір я зненавидів копаний м’яч. Уже в юнацькі роки серйозно зайнявся мотоспортом і навіть виконав норматив кандидата у майстри спорту.

Неподалік від палацу Ромашкана був його приватний став. Влітку там каталися на човнах, а взимку влаштовували «слізгавку» — ковзанку.

Зрозуміло, що задоволення були не безкоштовними, і барон гріб непогану «пеньондзу».

Земляний насип у парку всі називали «Копець Костюшка». Взимку ми каталися з нього на санчатах, а влітку з його вершини було добре дивитись футбольні матчі на стадіоні. Ще ми з друзями бігали купатися на Бистрицю-Солотвинську. Шлях обирали найкоротший — через пустир на місці центрального озера, попри єврейський цвинтар і далі, уздовж огорожі фабрики Маргошеса, аж до нашого улюбленого місця на березі. Пам’ятаю, що неподалік сучасної 23 школи було звалище, куди скидали відходи з міського шпиталю (лікарня на Мазепи). Там постійно смерділо, валялися брудні бинти й гіпсові лубки, а одного разу я бачив пса, що тримав у пащі ампутовану людську руку.

Зарізали суддю — провели електрику

Ввечері електричне світло сяяло лишень у центрі міста. Будинки на Ревери освітлювалися за допомогою гасових ламп. А на вулиці взагалі було темно, як… ну, ви знаєте де.

Цією темрявою скористалися злочинці. Наприкінці 1938-го чи на початку 1939 року в парку знайшли труп чи то адвоката, чи то судді. Він мешкав на Казимірівській у кам’яниці, дах якої прикрашало гніздо з декоративними бузьками. Цікаво, що і кам’яниця, і бузькі збереглися — тепер це будинок на Мазепи, 142.

Біля тіла знайшли закривавлений ніж з викідним лезом і повні пакети з подарунками на Різдво чи Миколая, які бідолаха так і не доніс додому.

(Ця історія сильно нагадує вбивство судді воєводського суду Гофмокла, про якого ми вже писали: він дуже любив жінок і не любив злочинців — Ред.).

Справа набула розголосу. Газети писали, що неосвітленими вулицями небезпечно ходити, бо там чекають злочинці і т. п. Закінчилося тим, що влітку на Ревери провели електричне освітлення. А найбільше з того скористався барон, який ілюмінував свій став і підняв ціни за прокат човнів.

Ціни та зарплати

Під старість із пам’яттю робляться дивні речі. Я можу забути, чим ранком снідав, але добре пам’ятаю ціни у крамницях за Польщі. Тоді здоровий хлоп міг прожити за один злотий на день. Півзлотого коштувала тареля із м’ясною нарізкою (ковбаса, шинка, сало), 13 грошів обходилася половина буханця хліба, а два яйця на ринку вартували п’ять грошей.

Зрозуміло, що всухотку хлоп їсти не буде. Тато неодноразово посилав мене за пивом у кав’ярню, що на розі теперішніх Чорновола й Національної гвардії (тепер там відділення Ощадбанку). Пляшка пива коштувала 20-25 грошей, залежно від сорту. Популярним було «Калуське», «Окоцімське» і, звісно, «Станиславівське».

У кіосках продавали сигарки марок «Спорт», «Пласкі» та «Морвітон» по 15-25 грошів за пачку. Хоч більшість курців задля економії купляли тютюн на вагу. В ходу були спеціальні металеві пристрої, подібні на олівці, що розкладались уздовж на дві частини. Всередину закладався тютюн, потім на один кінець чіплялася паперова «дудка» із мундштуком, а з іншої поршнем витискали тютюн. Хвилина — цигарка готова. Їх носили у портсигарах, якими хизувалися один перед одним, як сьогодні мобільними телефонами. Газетні самокрутки тоді ніхто не курив.

Найдорожчим було житло. Заможним вважався той чоловік, що мав клаптик землі та власний будинок. Переважна більшість мешканців Станиславова винаймали квартири. У центрі міста однокімнатний покій із кухнею, паркетом, електрикою, телефоном і центральним опаленням коштував 100-120 злотих на місяць. Таке собі могли дозволити адвокати, лікарі та професори гімназій. Зняти помешкання в особнячках на околиці було значно дешевше.

Які були зарплати? В кого як. Коли тато працював у комісії з демаркації, то отримував близько 300 злотих. То було дуже непогано, ми навіть утримували домогосподарку. А вільні художники заробляли значно менше, й домогосподарку довелося звільнити. Простий шкільний вчитель (не гімназійний) мав ставку 120-150 злотих на місяць. Жінки тоді переважно не працювали, й чоловікам доводилося піднапрягтись, аби прогодувати сім’ю. Підробляли приватними уроками, репетиторством, одним словом — як і зараз…

Автор спогадів у молодому віці. 1950-ті роки