Є таке чорне припущення: все навколо нас поступово перетворюють на ідеальне місце злочину. На місце, де немає «якісних свідків». Себто, немає людей з ясним розумом, критичним мисленням і незалежною позицією.
Не впевнений, що на початку 90-х якісних свідків в нас було достатньо для самоусвідомлення та опору. Радше за все, не було. Вовча еліта радянської доби так само нищила критиків свого пацанячого існування, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій колонці в газеті “Репортер”.
Щоправда, масштабна еміграція не була інструментом товстомордих спадкоємців РСДРП (б). Й не тому, що тоді про таке не знали. Просто у класичному індустріальному суспільстві люди мали відчутнішу економічну цінність. Додана вартість у ті часи зростала не стільки на цифрових технологіях і трансферах, скільки на кваліфікації працівників й на розвитку багатолюдних виробництв.
Тоді застосовували інші інструменти помноження свідків на нуль. Вбивали кращих, аби гірші звикали до паралельних процесів. У голові нехай мислять, як хочуть, а слова мають бути такими, як треба.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про п’ятий гуртожиток
Травмовані батьки навчили своїх дітей самопридушенню та нетверезим кухонним сповідям. Тому в 90-х вовча еліта (яка тоді вже малювалася не на полум’яних комуністів-ленінців, а на різнокольорових державників, лібералів, націоналістів, солідаристів і ще на когось) не мала особливих проблем зі свідками.
Кухонні зомбі дружно ходили на вкрадені заводи, не вимагаючи зарплати. А замість того, щоби займатися створенням незалежних профспілок або громадським спротивом, хитро перемигувалися, слухали «старые песни о главном», мріяли про скарби Полуботка, турбувалися правильними візерунками на сорочках і впровадженням літери «ґ».
Проте підростали онуки травмованого покоління (вони ж діти кухонних зомбі). Й не всі з них успадкували стадні звички. Еліта ж без суспільного спротиву розслабилася, втратила хватку. Відволіклася на радощі життя та розборки. Тому пропустила зростання претендентів на владу. З яких не всі, на диво, жили арештанським укладом. Тобто серед них бандитів не бракувало, але й якісні свідки траплялися.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про шляхту герба Сас
Розслабленість коштувала старим бандитам фінансових втрат і доби непевності. Але вони це пережили. Домовилися з молодими вовками. Визнали контроль над собою вже не рідного до зірочок на погонах північного «свата», а загадкових (а тому вкрай неприємних) тримачів транснаціонального общака. Пацани попустилися в понтах, але залишилися за ігровим столом.
Настав час зачистити місце злочину від свідків і критиків. Людожерські методи зачистки міжнародною братвою не схвалюються. Значить, треба відкрити клапан і знизити тиск.
Не член сім’ї-клану-зграї? Не подобається кодло? Погано, звісно, але ти не бійся, лошок, будеш жити. Але не тут. Біжи до теплішого бараку і прописуйся там, боже помагай. А сюди можеш приїхати в гості, привезти валюту. Підтримати родинні цінності і пацанячий бізнес.
А замість зачищених на місце злочину приїдуть ті, кому ржава доля за щастя. Й не біда, якщо будуть без фаху. Кваліфіковані спеціалісти в аграрно-транзитній країні – як підводні човни посеред степу. Тут потрібніші простуваті наймити, дубоголова тітушня та готова до всіх поз обслуга. Та й часи тепер інші, сказали владним пацанам, майбутнє за принтерами і роботами. Фуфло, подумали пацани, але з роботами простіше. Які з тих електроніків свідки?
А ще, подумали пацани, можна влаштувати батл наймитів з роботами: хто кого закопає.
І модно і весело, й не проти понятій. Зрештою це логічне завершення історії про ідеальне місце злочину. Ідеальна крапка.
