Я наштовхуюсь на цю споруду, як на стару скриню, забуту в кінці коридора. Гуртожиток Прикарпатського університету, збудований в сімдесятих в одному з найхаотичніших районів міста, який все ще називають БАМом.
Дев’ять поверхів, насичених застояними запахами кочового побуту й не менш застояними енергіями незліченних зустрічей, злягань, бійок і зрад.
Десятки тисяч людей залишили в його стінах уривки своїх історій. Я не жив тут. Проте у цьому будинку, наче в баняку з кислотою, розчинився шмат і мого життя. Й, певне, лише кілька втаємничених можуть, за бажання, цілеспрямовано напружити пам’ять та відновити перелік та перебіг подій. Переміщення грішних тіл, скрипіння ліжок, дзенькіт ґранчаків, даремні звуки межових присяг і сповідей. Однак, сподіваюся, що не напружаться й не відновлять.
Але ті відлуння деколи навідують сни. Силует з сигаретою на тлі нічного вікна, банка промерзлої тушонки, розбиті на тріски двері та смалець, що з караванами шкварок вирує на розжареній сковорідці. А також уривки фраз, наповнених сподіваннями, недовірою, хіттю, погрозами, понтами та міцним арго.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про шляхту герба Сас
В принципі, нічого надзвичайного або ж достойного залишитися на громадських скрижалях. Хіба що та непевна тінь майстра одноборств з нерухомим азійським обличчям та безмежно сумними очима. Чи то шанувальники зі спецслужб, чи то друзі-спортсмени ховали його в провінції від гонінь на каратистів. Він кілька місяців жив на третьому поверсі, шаманив кістками, квадратиками з кольорового картону та блискучими від кінського жиру дерев’яними паличками.
Його кохала студентка з місцевих. Одна з найбезкорисливіших красунь, яких я зустрічав. Азіат і студентка чомусь довіряли мені свої таємниці. Завдяки їхньому мезальянсові – скандальному та безнадійному – мені до рук потрапили привезені майстром тексти східних містиків. Серед них і збірка таємних мантр вогнепоклонників. Блідий машинопис на цупкому пожовтілому папері. Як я дізнався пізніше, їх переклала з арабських джерел легендарна Бетсі Шидфар.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про феодалізм
Через 33 роки, збираючись до Ірану, я поклав до валізи переписані тоді тексти. Планував читати вголос у храмі Атри. В останньому діючому святилищі, де горить правдивий вогонь сасанідських пророків. Проте, коли вже дістався Йєзду, їх зі мною не було. Десь дорогою загубилися.
Стоячи перед прозорою стіною, за якою найстаріший з «вічних вогнів» нашого світу їсть гілки сандалового дерева та ялівцю, я дивувався власній пам’яті, з якої у таку мить підносилася не Авеста Печер, а обличчя і тіло юної подруги майстра.
В трьохстах кілометрах східніше від Ісфагану я згадував неприбрану кімнату гуртожитку і руду довгоногу дівчину, що передавала мені машинопис. Вона стояла на вкритому плямами та пропаленому килимку у халатику, перев’язаному шовковим шнуром. Її розпатлане ранкове волосся здавалося мені зачіскою улюбленої принцеси всіх світів, викуплених милосердям архатів. Радше за все, думаю я тепер, так воно й було.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про відсутність штабів
Напевне, думаю я, лише заради цього спогаду вартувало перетнути кордони, хребти Загросу і гірчичні пустелі Іранського нагір’я. Щось від «вічного повернення».
Можливо, ця історія про те, що принципові стежки іноді беруть свій початок в місцях несподіваних та брутальних. Адже засвідчено у Писанні, що дух віє, де хоче. А хтось скаже, що все це ні про що. Що це не про гуртожиток й не про тіні, що розсіялися там давно й назавжди.
Я не сперечатимусь.
