Цього вівторка у Франківську офіційно відкрили наразі єдиний в Україні музей спорту. Відкрили без галасу, стрічок, шампанського, тобто геть скромно й по-домашньому. Приміщення невелике, але його наповнення тішить око вже на порозі.
Франківський музей спорту наповнений експонатами, починаючи з 1946 року. Розташований він справа від стадіону «Рух» і належить фізкультурно-спортивному товариству «Україна». Біля вхідних дверей висять вимпели, значки, відзнаки, прапори різних спортивних організацій, що існували раніше. Є 53 кубки спортсменів і команд – оригінали, усі в єдиному екземплярі. Частина дерев’яних, їх робили у Косові. На вікні висить сітка з футбольних воріт. На ній – трафарети для номерів спортсменів різних видів спорту: футбол, волейбол, гандбол. Далі грамоти, найстаріша – 1998 року. Окремо на вікнах висять медалі Романа Вірастюка, на столі – різні фото, документи, бачив Репортер.
На іншій стіні тенісні ракетки, волани для бадмінтону. Поруч амуніція Богдани Мацьоцької – медаль, екіпірування, лижі. Уздовж стіни розтягнута тенісна сітка, на якій висять фотографії спортсменів, починаючи з 1938 року – переважно чорно-білі. На підлозі під сіткою взуття, м’ячі, боксерські лапи Віталія Цісика. Далі чемпіонський пояс кікбоксера Віталія Мерінова. За ним – рукавиці чемпіона світу Ярослава Рипньовського. У куті кріплення для ковзанів 1969 року. Коло замикає стіна з окремою експозицією. На ній висить кімоно дзюдоїста Романа Гонтюка, майки Романа Вірастюка, футболки кікбоксера Нестора Фої, боксера Андрія Федчука, форма штовхальниці ядра Наталії Шляхтич.
Загалом – дуже багато всього, й за кожним експонатом ціла історія. А найбільше про це знає Олександр Фотуйма, директор музею, керівник Івано-Франківської крайової організації ФСТ «Україна». От його і розпитаємо.
– Пане Олександре, звідки ідея?
– Концептуально задум відкриття музею був ще з дев’яностих у мого попередника Ярослава Гонтковського. Видавали якісь книги, праці, старалися, але на цьому закінчилося. У 2008 році я почав досліджувати історію спорту нашої області і зрозумів – питання зовсім незаймане, і це стосується цілої України. У 2012 році вийшла одна праця до 350-річчя Івано-Франківська / Станиславова і там був цілий розділ про спорт. Я часто їздив за кордон і мав одну мету – натрапити у бібліотеках, архівах на якусь інформацію про спорт у нашій області, бо тут ресурсів недостатньо. Був у Франції, в українській бібліотеці натрапив на працю про спорт в Івано-Франківську. Це мене сильно змотивувало, тож вирішив повернутися й бахнути музей у нас.
До того керівники також багато старалися, тримали все вкупі, постійно шукали гроші, аби вижити. Але цього замало! Цей музей, як і товариство, теж називається «Україна» і він єдиний у нашій державі. Хоч у 1965 році біля стадіону «Динамо» у Києві відкрився музей «Слави спорту». Направду, назва не дуже, бо спорт це не завжди лише слава. Той музей не працює вже близько п’яти років, та й експонатів там зовсім мало.
– На жаль, наші музеї зазвичай геть совкові. Як не потрапити у той список?
– Аби так не було, експозиції мають постійно змінюватися. На прикладі закордонних, там музей – це платформа. У нас задумка зробити спортивну стару атмосферу: пошарпані стіни, залишити драбину, підлогу – з переходом до сучасності.
Треба робити так, аби відвідувачі музею відчували, що для наших спортсменів був важливий внутрішній мотив, натхнення. Наприклад, перша експозиція у нас це «Топ-спортсмени СТ «Україна» 1990-2020 роки». Для неї ми виставили 30 експонатів. Серед ключових я б назвав халат покійного боксера Сергія Федчука, в якому він виходив на ринг у фіналі в 2000 році у Сіднеї. Сюди можна віднести й кімоно дзюдоїста Романа Гонтюка, з 2004 року. Воно просякнуто потом, а місцями навіть видно плями крові. Також висять три майки Романа Вірастюка з Олімпіад.
– Який експонат, на вашу думку, найцінніший?
– Не можу виділити один, це неможливо (сміється – авт.), адже для музею цінні всі. Окрім речей, є понад 100 фотографій, які показують спорт в області протягом 80 років. Також у куті стоїть цікавий манекен з амуніцією Богдани Мацьоцької. Неможливо навіть уявити, що вона відчувала на зимових Олімпійських іграх в Сочі у 2014 році, коли відмовилась виходити на старт, таким чином висловила свою патріотичну позицію.
Уявіть, вона мала 27 позицію в рейтингу лижників з цілого світу! Для неї спорт – це життя! Але рідна земля була важливішою.
Та можна годинами розповідати про кожен експонат, але це треба бачити вживу, помацати, приміряти – усе дозволено, все для людей, дітей.
– Звідки взялися всі ці речі?
– Усі експонати, що є в музеї, збирали через знайомих. Десь нагнітав на людей, бувало гостро, набридав. Десь було товариське ставлення. Більшості телефонував і просто знайомився, бо ж багатьох практично не знав.
Наприклад, перший професійний боксер із Західної України Віталій Копитко – зараз він у США, в Іллінойсі. Я з ним зв’язався, то він сказав, що його мама живе у нашому місті – все що має, принесе.
А далі вже – телефони, месенджери. Щоб ви розуміли, усе робилося в часи карантину, тобто за три місяці. Я запросив майстра, той усе розбомбив… Ніхто нікуди не поспішав, бо головне – з душею, не для галочки.
Два слова стосовно боксу. Починаючи з 1970-х, у Франківську була доволі сильна боксерська школа. Багато чемпіонів вийшли у світ саме звідси. Тому, забігаю трохи наперед, наша третя експозиція, в листопаді, буде якраз на цю тему. Але поки що сильно не афішуємо.
– Мали вже гостей?
– Не повірите! Приходять, телефонують, цікавляться. Правда, ще не всі знають про нас. Але люди позитивно сприйняли відкриття першого в Україні музею спорту. Всі говорили тільки «треба-треба», а до діла не доходило. Наприклад, дружина Романа Вірастюка – Ірина, просто в сльозах сиділа й говорила зі мною про це місце. Бо ж у нас друга експозиція приурочена окремо її покійному чоловікові. Розповідала, що вдома було дуже багато його різних речей – а тепер це експонати для музею. Ще обіцяла принести прапор з підписами усіх капітанів нашої збірної з легкої атлетики.
Ми маємо мультимедійний екран, проектор, тож совка не буде. Представимо експозицію, а потім будемо розмовляти на ту чи іншу тему. Не хочу, аби наш музей перетворився просто на збірку речей. Є ще пропозиція окремо робити експозиції десь у громадських місцях, наприклад, у Бастіоні. Ми лише відчинилися, а мене бомблять з усіх боків, але я цьому лише радий! Будемо ще думати, як залучити сюди дітей, зацікавити малих. Не хочу, аби їх просто вели за руку насильно. Може, будемо організовувати зустрічі зі спортсменами області – кому футбол, кому атлетика, кому бокс, а кому теніс.
– Виглядає захоплююче. Невже немає проблем?
– Та куди без них? Шукаємо зараз гроші на розвиток цього всього – це раз. Далі – показники в Україні з комунікації чи обізнаності у спорті вкрай жахливі! Люди ніби й кажуть, що спорт це важливо, а далі? Усі все розуміють, але мало роблять.
Ми відкрили музей десь власним коштом, десь за гроші меценатів. Держава ніби зацікавилась цим, але тільки «ніби». На спорт треба виділяти гроші. Особливо на такі речі, як музей, хоч трохи, я мільйонів не прошу. Зараз у нас є коридор у цьому приміщенні, таке собі фойє, і ось мій кабінет – який я перетворив в основну виставкому залу. Для мене некомфортна така велика кімната і місця забагато, а в інших двох кімнатах для цих експонатів – місця замало.
Дітям чи фанатам спорту має бути цікаво потримати в руках медаль, одягнути футболку, помацати кубок. Це все дозволяється. Тут немає якогось суворого порядку розставлення речей чи щось таке. Головне – щоб людина відчула атмосферу.
Це ж не радянщина, тепер вільно можуть спілкуватися всі. А особливо коли дитина бачить перед собою живого спортсмена – не на картинці чи на відео, думаю, воно того варте. Старт є, а далі буде.
