Пропонуємо вашій увазі невеликий нарис про маленькі дива й життя на передовій, який для порталу ZIK написав військовий журналіст, учасник АТО Юрій Лелявський.
Ну, можливо, те, про що я зараз розповім, комусь і не видасться дивом чи якоюсь незвичайною цікавинкою, але я сподіваюсь, що мене зрозуміють і відчують той прилив емоцій, коли я побачив, коли… Зрештою, слухайте…
2017 рік, Луганська область, зима, місяць лютий, температура -10. Не найбільш сувора для цієї місцевості температура, але все одно дубак, бо навколо сніг та вітер січе зі степу.
Якось мені на мобільний телефон дзвонить один мій друг, офіцер на ім’я Тарас і пропонує прийти до них у гості в бліндаж, бо там є щось дуже-дуже цікаве. Я любив навідуватись у підрозділ, яким командував Тарас, оскільки колектив у них був дружний, і там панував хороший, веселий, товариській мікроклімат, як, зрештою, і в багатьох інших підрозділах 10-тої бригади, де я тоді служив.
Але саме того дня висуватись нікуди не хотілось: вночі знову випав сніг, йти довелось би вже не по коліно, а по пояс у білій холодній «тирсі», тай ще плестись треба було через яр і лісосмугу. Уже вечоріло, а значить і вертатись до себе треба було би в темряві. Ну, і чим би таким мене міг тут здивувати Тарас? Невже викликав з кабаре «Мулєн Руж» двох танцівниць-стриптизерок – білявку та брюнетку – і вони прямо на ящиках з-під патронів почнуть демонстрували якесь шоу!
І вже коли спустившись сходами, я відкрив двері «землянки», то на секунду мені здалось, що знаходжусь не у військовому похідному приміщенні в зоні ООС, а ніби в оранжереї. Тому що в очі різко впало… яскраво-смарагдове, зелене-зелене, соковите, розлоге листя, яке разом із товстою, гнучкою ліаною, обвивало стовбур, що підпирав дах бункера.
Більше того, навколо листя безтурботно і весело кружляли схожі на метеликів комахи, наче на карпатській полонині у теплому травні.
Я завмер. Насичений колір живого листя, якого не бачив з літа і про яке за довгі місяці затяжної донбаської зими у степу вже майже забув, метелики, ліани – все це так не вписувалось у навколишній сіро-брудний антураж бліндажу, де повсюди на стінах висіли автомати, біноклі, рацїї, «розгрузки» з гранатами, все так дисонувало зі сніжним степом на вулиці, вітром, холодом, що я реально розгубився.
Після сніжно-білого килиму, що вкривав степ назовні, вигляд листя просто заколисував погляд. До паростків хотілось доторкнутись, потримати на долоні, навіть понюхати, щоб пригадати, яке ж воно, ото літнє тепло.
Рослина нагадувала щось таке далеке і приємне, таке, що залишилось десь там, у минулому, в тому довоєнному, доармійському житті, яке тут зараз ідеалізувалось, і все здавалось таким простим і сталим…
Згадувались квіти у квартирі, що стоять на підвіконні, сади біля Піскових озер, Стрийський парк весною. Тому так і хотілось безкінечно довго дивитись на це звичайнісіньке зелене листя… Це було якесь диво – літо серед зими, тут, на Сході…
Я спитав у хлопців, мовляв, звідки у вас цей «оазис»? Пояснення було простим. Із наукової точки зору нічого дивного. Коли ще в теплу пору прибувши на місце, бійці почали будувати цей бліндаж, то про всяк випадок, щоб не завалився дах, вони принесли з лісу стовбур дерева, який і слугував підпорою. Так і жили. Літо промайнуло, почалась холодна осінь, наближалась зима. Щоб не замерзнути, поставили металеву армійську пічку-«буржуйку», що палилась майже цілодобово. А потім дуже хороші, класні хлопці з львівської волонтерської організації «Львівський лицар», за що військові досі висловлюють їм велику-превелику подяку, надіслали сюди генератор, завдяки якому в бункері з’явилось електричне освітлення, і в землянці завжди стало тепло і світло.
А зараз зроблю маленький прозаїчний відступ від теми. Це стосується тих волонтерів, доброзичливців, просто небайдужих людей, в яких є бажання допомагати українській армії, що воює на Сході. Так, зараз не 2014 і не 2015 рік, і бої зараз не такі жорсткі, як тоді. Забезпечення, харчування, озброєння, технічне обладнання краще, ніж в ті роки, але допомога завжди потрібна. Завжди буде потреба у проти протипростудних та інших медикаментах, у генераторах, у системах зв’язку і комунікації, в оптичних приладах. Бо, повторюю, нема і ніколи не буде в світі такої армії, яка завжди, у будь-який момент забезпечена всім на 100 відсотків. Завжди щось буде ламатись, виходити з ладу, завжди чогось не встигнуть вчасно привезти зі складу, а особливо в нас. Тому допомога небайдужих і зараз потрібна.
Так, але що ж то за ліана? А тут усе просто. Певно, у корі стовбура, що підпирав дах, ще з літа зберіглось зернятко якоїсь рослини, плюща, чи щось таке. Коли в бункері стало тепло і цілодобово, завдяки волонтерському генератору, з’явилось електричне освітлення, то спрацював ефект фотосинтезу. Тепло від буржуйки та світло електричних ламп, зернятко, що було в стовбурі, прийняло за сонячні промені і сонячне тепло і «вирішило», що настало літо і можна собі вільно рости.
Більше читайте на IA ZIK
