Франца Краттера вважають найрезультативнішим старостою станиславівського округу. Багато зусиль він доклав і для розвит­ку нашого міста, а найбільше запам’ятався закладкою першого громадського скверу – Краттерівки (Вічевий майдан).

Аби сформувалася ця вулиця, знадобилось понад 200 років. Її початкова частина вибігала з південного боку площі Ринок і позначалась на мапах XVIII століття. Правда, тоді вона була тупиковою, бо впиралась у житловий квартал в районі сучасної вулиці Лесі Українки.

Турецька армія здобула могутню Кам’янець-Подільську фортецю у 1672 році. А там була одна з найбільших вірменських колоній Речі Посполитої. Рятуючись від утисків, багато вірмен рушили вглиб країни. Дорогою їм трапилося новозасноване місто Станиславів, де вже мешкали кілька родин їхніх одновірців. Андрій Потоцький пообіцяв новоприбулим 20-річні податкові канікули, тож багато втікачів залишилося. Так у місті виникла хоч і не чисельна, але заможна та впливова вірменська громада.

Серед багатьох франківських вулиць цій поталанило. Вона є на мапах міста вже понад сотню років і за цей час жодного разу не змінила назви.

Я більше ста історій вам повідавЗі свого повсякденного життя.Я снідав з вами подумки й обідав,Ми віртуально стали як сім’я.

Спершу це була безіменна дорога з міста до невеличкого лісу – Діброви. У XVIII столітті навколо неї почали з’являтися перші помешкання. Їх було небагато. Хроніст Венедикт Площанський пише, що до 1800 року на вулиці Липовій було заледве 16 домів, а на інших ще менше.

Добра вдача, везіння, фарт. Цю річ можна називати як хочеш, але є одна проста закономірність – воно в людини або є, або нема. Коли того фарту бракує, то успіху можна досягти за рахунок бажання й наполег­ливої праці. А коли людині щастить на повну, на всі 100 %, то це можна назвати життєвим талантом.

Кажуть, що час з кожним роком летить все швидше. А я думаю, що все залежить від людини. Від того, як ти наповнюєш свій час подіями і вчинками.

Уперше вона «засвітилась» у книзі історика Алоїза Шарловського «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного», що побачила світ у 1887 році. Там на карті є вулиця Нова, яка з’єднувала Голуховського (Чорновола) і Зосину Волю (Коновальця). У січні 1895-го її перейменували на честь Леона Білінського – депутата австрійського парламенту від станиславівського округу. Саме він приклав усіх зусиль, аби дирекцію залізниць відкрили у нашому місті, а не в Чернівцях. Це дало бурхливий поштовх економіці Станиславова, і саме за це вдячні мешканці увіковічили Білінського у топоніміці.

Одним із найбільших свят Польщі є День Конституції. Сейм ухвалив її 3 травня 1791 року – першу в Європі та другу у світі. І хоча невдовзі Річ Посполита зник­ла з політичної карти світу, поляки нікуди не поділись та продовжували мешкати на її колишніх територіях, до яких належала Галичина. У старому Станиславові вони грали першу скрипку і тому називали вулиці на свій лад. У 1891 році, з нагоди столітнього ювілею Конституції, частину вулиці Заболотівської перейменували на Третього мая.

Період «після свята» чи «між святами» – завжди непростий. Вчора було шумно, весело. Сьогодні – або чергові сірі будні, або очікування нового празника. Новий рік – свято з дитинства. Не релігійне, але з традиціями. А вони на кожен період історії та в кожного народу свої.

15 липня 1410 року біля сіл Танненберг і Грюнвальд відбулася битва між об’єднаним польсько-литовським військом та Тевтонським орденом. Союзники, у складі яких були й галичани, перемогли – експансію хрестоносців було зупинено.

Сьогодні знову, як і рік тому, поговоримо про дивну країну Перської затоки – Катар. Там дивне все, особливо для європейців – люди, звичаї, житло, дивне ставлення катарців до всього матеріального. Місцевих небагато й вони переважно працюють (чи відпочивають?) в офісах приватних і державних фірм. На важких роботах задія­ні в основному індуси та пакистанці.

Коли почався Євромайдан, ми з чоловіком вийшли на Вічевий у Франківську. Без особливого ентузіазму чи віри у близьке європейське майбутнє. Просто висловити свою позицію. Коли побили студентів – цілий день минув у безнадії. А в подальші дні несміливе і майже підсвідоме бажання їхати до Києва затерли робочі клопоти та особисті обставини. «Ми вже робили революцію у 2004-му, – заспокоювала я власні поривання. – Нехай тепер інші стоять – комусь і працювати треба» – і схвильовано стежила за новинами.

Виявляється, Шуберт був у Станиславові. При чому не просто був, а навіть мешкав у нашому місті. Правда, не композитор Франц Шуберт, а його однофамілець Адольф. Саме його кам’яницю ми бачимо на поштівці, яку випустив краківський видавець Ян Кляйн у 1910 році.