В історії станиславівської філокартії є багато незрозумілого. Наприк­лад, австрійські фотографи десятою дорогою обходили такі значні вулиці, як Зосину Волю (Коновальця) чи Седельмайєрівську (Новгородську). Натомість, коротка вулиця Фредра (Крушельницької), яку пройдеш і не помітиш, таки потрапила до об’єктиву. Чим вона полонила видавця Самуеля Феллера, який у 1907 році випустив поштівку у Львові?

Якби львівський видавець Ізраель Регенбоген випустив цю поштівку у радянський час, його б негайно заарештували за розголошення державної таємниці. Але пан Ізраель мешкав у Австро-Угорщині, яка славилась своїми ліберальними порядками. Фотограф зазнимкував військові об’єкти Станиславова, пош­тівка з якими розійшлась тисячним накладом. Австрійці частенько випускали листівки мілітарної тематики і не бачили у цьому нічого страшного. А от за Польщі подібну практику припинили.

Роздивляючись австрійську поштівку 1907 року, важко повірити, що в середині ХІХ століття там був велетенський пустир, на якому паслися кози й корови мешканців Лисецького передмістя. Ще раніше тут був равелін, тобто фортечна споруда, яка прикривала Тисменицьку браму. За правилами фортифікації перед укріпленнями мусила бути еспланада – відкрита площа – яка ускладнювала несподіваний напад ворога. Після знесення станиславівських фортифікацій це місце довго не забудовувалось і мало народну назву «пляц перед Шенгерськими», оскільки поруч стояв будинок родини Шенгерських.

Легко тлумачити назву вулиці, якщо вона носить ім’я усім відомої особистості. А що робити, коли «прототип» – герой локального масштабу, та ще й позаминулої епохи? Наприклад, що грандіозного зробив оцей Майзельс, аби потрапити на вуличні вказівники? У таких випадках краєзнавцям доводиться добре попрацювати.

Народження деяких вулиць можна передбачити. Як? Ну, наприклад, уважно роздивитися мапу. Наприклад, карту Станиславова 1792 року. Там яскраво проглядається об’їзна дорога, паралельна східному боку фортеці, у напрямку села Заболоття. У ХІХ столітті ця дільниця стане Заболотівським передмістям, а дорога – вулицею Вузькою Заболотівською. Була ще й Широка, тепер Грушевського.

Великий Кобзар у Станиславові ніколи не був. Більше того — взагалі у Галичині. Російська влада просто не випускала його за кордон. Але це не завадило галичанам шанувати Кобзаря не менше (якщо не більше) за інших.

Цій вулиці пощастило закріпитись на сторінках сучасної української літератури. Письменник Юрій Андрухович вивів її в есеї «Ерц-герц-перц».

Минулої п’ятниці Прикарпаття прощалося з героєм України, депутатом Городенківської райради Сергієм Дідичем. 18 лютого він загинув на Майдані. Вони з дружиною були там від початку грудня, до Городенки приїжджали лише на кілька днів, потім знову поверталися до Києва.

На початку 1680-х Потоцькі збудували собі резиденцію у північно-східній частині Станиславова. Тоді й утворилась початкова частина вулиці, яку пізніше наз­вуть Шпитальною. Коли магнати збанкрутували, і в них за борги відібрали місто, влада розмістила у колишньому палаці військовий шпиталь. Це сталося на початку ХІХ століття, відтоді за вулицею закріпилась медична назва.

Франца Краттера вважають найрезультативнішим старостою станиславівського округу. Багато зусиль він доклав і для розвит­ку нашого міста, а найбільше запам’ятався закладкою першого громадського скверу – Краттерівки (Вічевий майдан).

Аби сформувалася ця вулиця, знадобилось понад 200 років. Її початкова частина вибігала з південного боку площі Ринок і позначалась на мапах XVIII століття. Правда, тоді вона була тупиковою, бо впиралась у житловий квартал в районі сучасної вулиці Лесі Українки.

Турецька армія здобула могутню Кам’янець-Подільську фортецю у 1672 році. А там була одна з найбільших вірменських колоній Речі Посполитої. Рятуючись від утисків, багато вірмен рушили вглиб країни. Дорогою їм трапилося новозасноване місто Станиславів, де вже мешкали кілька родин їхніх одновірців. Андрій Потоцький пообіцяв новоприбулим 20-річні податкові канікули, тож багато втікачів залишилося. Так у місті виникла хоч і не чисельна, але заможна та впливова вірменська громада.

Серед багатьох франківських вулиць цій поталанило. Вона є на мапах міста вже понад сотню років і за цей час жодного разу не змінила назви.

Я більше ста історій вам повідавЗі свого повсякденного життя.Я снідав з вами подумки й обідав,Ми віртуально стали як сім’я.

Добра вдача, везіння, фарт. Цю річ можна називати як хочеш, але є одна проста закономірність – воно в людини або є, або нема. Коли того фарту бракує, то успіху можна досягти за рахунок бажання й наполег­ливої праці. А коли людині щастить на повну, на всі 100 %, то це можна назвати життєвим талантом.