Перша світова війна увійшла в історію як війна технологій. Тоді вперше були застосовані танки, отруйні гази, літаки й підводні човни. Швидкими темпами розвивався радіозв’язок, з’явилась зенітна артилерія, в амуніцію солдат увійшли протигази. Мешканці Станиславова, який знаходився у смузі бойових дій, звикли до мілітарних технічних новинок. Проте події, що відбулись у лютому 1915 року, ніби повернули похмуру добу Середньовіччя. Ще й з кавказьким акцентом.
Колись головним «армійським» святом було 23 лютого. Сьогодні в Україні є 6 грудня – День Збройних сил. Між тим, військових тепер не часто побачиш на вулицях. А нечисленні польоти винищувачів спричиняють у франківців ледь не паніку. Проте старші люди добре пам’ятають, що раніше Івано-Франківськ був закритим – іноземців сюди не пускали. Це обумовлювалось великою кількістю військових частин. Куди все поділося?
За «совітів» нинішня вулиця Кисілевської називалась Восьмого березня. У 1950-х роках там мешкав зовні нічим не примітний дідуган, але місцеві знали його як чаклуна. Ніби за невелику винагороду він міг навести вроки чи вилікувати майже від усіх хвороб.
Площу перед франківською Білою хатою і зараз прикрашає пам’ятник Возз’єднанню українських земель. Його відкрили у 1989 році — до 60-ої річниці «золотого вересня». Скульптор — Ярослав Чайка, архітектор — Михайло Ходан.
Масове поховання поблизу села Пшеничники Тисменицького району на Прикарпатті часто називають другим Дем’яновим Лазом. Протягом двох років члени обласного товариства «Меморіал» відкопали там рештки понад 600 людей. За оцінками їхніх експертів — це мешканці Станіслава, яких підрозділи НКВС розстріляли у 1939-41 роках.
Сьогодні їх уже не роблять, а колись вони були грізною силою. «Фортеці на колесах» — саме таке прізвище дали їм сучасники. Одного із цих броньованих монстрів добре пам’ятають рейки старого станиславівського вокзалу. Але перед тим, як прикотити сюди, він пройшов довгий і насичений шлях.
Івано-Франківське спиртоб’єднання, яке цього року відсвяткувало свої 133 роки, має не тільки широкий асортимент, а й цікаву історію. «Спиртова» історія Станиславова починається вже від заснування міста – з середини ХVII століття. Першим же привілеєм Андрія Потоцького міщанам дозволили гнати горілку та вільно продавати її.
Виявляється, франківські привиди живуть не лише в ратуші. Свого часу вони облюбували собі зовні не примітне приміщення на Шевченка, 8. Але, про все по черзі.
Сьогодні українці багато не літають, бо дорого. А ще років так за двадцять дозволити собі придбати авіаквиток могли всі. Літали багато – у Крим, Москву, Сибір і Середню Азію. Щодня івано-франківський аеродром приймав та відправляв десятки пасажирських літаків. Переважна більшість рейсів завершувалась вдало, проте час від часу траплялись інциденти.
На східній стіні колишнього колегіального костьолу (Художній музей) можна побачити родовий герб Потоцьких – Пиляву. Цей геральдичний символ тісно пов’язаний із нашим містом, оскільки до 1939 року був невід’ємним атрибутом гербу Станиславова. Пилява – це хрест із трьома перекладинами, нижнє ліве рамено якого відламане. Така конфігурація не є випадковою.
Є пам’ятники, яким пощастило. Вони стоять на перехрестях, біля них періодично відбуваються різноманітні урочистості з покладанням вінків та квітів. Їх можна побачити по телебаченню, на поштівках, у путівниках та інших носіях інформації. Проте далеко не всі пам’ятники купаються у славі та визнанні. Деякі з них стоять у важкодоступних місцях або так добре замасковані, що більшість іванофранківців ніколи не чули про їхнє існування. Сьогоднішня розповідь присвячена саме їм.
Більшість легенд народжуються у повній відповідності із приказкою «Як не дочує, то видумає». Достовірні історичні факти настільки тісно переплітаються із різними нісенітницями, що інколи проста вуха в’януть, слухаючи одкровення так званих старожилів. Ось яскравий тому приклад.
На розі Гординського і Чорновола стоїть шикарна австрійська кам’яниця, яку прикрашають атланти. Її на початку ХХ століття збудував єврейський підприємець Вайнгартен. В одній із квартир він мешкав сам, а решту здавав усім охочим і платоспроможним. Тоді такі будинки називали доходними. Назва цілком виправдана, оскільки квартирна плата мешканців була основним джерелом доходу домовласника.
Кажуть, легка атлетика – то королева спорту. У довоєнному Станиславові спершу вона мала небагато прихильників, змагання відбувалися рідко. Та згодом місцеві спортсмени перемагали навіть на міжнародних турнірах.
Є старий анекдот, де чоловік розповідає, що він ріс у настільки бідній родині, що якби народився дівчинкою, то йому нічим було би гратися. Сьогодні дітлахи розбалувані комп’ютерами, мобільниками, трансформерами та іншими цяцьками. А де було взяти іграшки станиславівській дітворі 100 років тому, та ще й під час війни? Але хто шукає, той знайде.