Крім унікальних експонатів, цікавих виставок і лячних підземель, Музей мистецтв Прикарпаття може похвалитися ще й величезним горищем. Під дахом немає людських скелетів, втім повно пташиних. Але нас вони мало цікавили. Цього разу «Репортер» шукав тріщини. І знайшов.
На південно-західній околиці Івано-Франківська розкинувся мікрорайон, який має народну назву – БАМ. Забудований він переважно гуртожитками сімейного типу, відтак і житло там найдешевше. Місцевість заболочена, у підвалах часто стоїть вода. Як пише краєзнавець Михайло Головатий, селяни із сусідніх Крихівців і донині називають район вулиці Довженка «на болоті». Хоча самі мешканці мікрорайону все ж таки надають перевагу назві БАМ. Чому саме так?
Якщо вірити стихійним краєзнавцям і сумнівним старожилам, середмістя Івано-Франківська вкрито густим павутинням підземних ходів. Багато хто із цих «знавців» нібито особисто спускався у підземелля та йшов, йшов, йшов. Правда, на прохання показати конкретне місце входу в катакомби зазвичай чуєш, що там давно все замуровано, засипано й забудовано. Втім, днями «Репортер» побував у справжньому підземеллі. До Галича, звісно, не дійшли, але побачили багато цікавого. І лячного.
Сьогодні ім’я Горація Сафріна мало кому відоме. Він учився у Станиславові, працював у місцевому єврейському театрі, після війни виїхав до Польщі, де видав кілька збірок єврейських анекдотів «При шабатових свічах». Це реальні кумедні історії з життя юдейського населення Галичини, одна з яких стосується нашого міста.
До найбільших халеп в історії Станиславова відноситься й велика пожежа 1868 року. Про неї багато написано, а завдяки есею Юрія Андруховича «Ерц-Герц-Перц» пожежа навіть отримала прикметник «мармулядова».
За радянщини в Івано-Франківську ресторанів було небагато. Більшість із них містилася в центрі, але один розташовувався на березі міського озера. Йдеться про ресторан «Чайка», який сучасним відвідувачам більш відомий як «Садко». На початку 1980-х із тим закладом трапилась халепа.
На Німецькій колонії є вулиця Товарна. Вона отримала назву від близької залізничної товарної станції. А поруч є невеличке штучне озеро, відоме в народі як «Товарка».
Микола Базиль Потоцький, він же – пан Каньовський, історію життя якого ми почали у попередньому номері, просто величезні кошти витрачав на будівництво сакральних (і не тільки) споруд. Найбільше він вклався у спорудження Почаївського монастиря – понад два мільйони злотих. Не забув і про свою «столицю» – Бучач. Тут він будує костел, василіанський монастир і ратушу, яка досі вважається найкрасивішою в Україні.
У середині сорокових років минулого століття для подальшого проходження служби до Станіслава прибув старший лейтенант Іван Ситник. З житлом для військових тоді проблем не було, йому запропонували одразу кілька квартир на вибір.
Якщо скласти рейтинг родини Потоцьких, а це понад 700 осіб, то у топ-десятку неодмінно потрапить Микола Потоцький, більше відомий як пан Каньовський. Життя цієї людини так обросло легендами, що іноді важко відрізнити правду від вимислу. Та ми спробуємо.
Чергова річниця соцреволюції в Івано-Франківську виявилася дещо нервовою для місцевої номенклатури. В ніч на 7 листопада 1988 року якийсь «український буржуазний націоналіст» вивісив жовто-блакитний прапор на шпилі колишнього костелу св. Юзефа, що на Майзлях. Споруда була чи не найбільшою в районі – прапор бачили аж з далеких околиць.
Ця історія сталася у 2001 році. Її головні герої доволі відомі в Івано-Франківську, поважні та вразливі, тому обмежимося першими літерами прізвищ.
Події багатьох книжкових історій відбуваються у різних відомих містах. Згадаймо хоча б «Собор Паризької Богоматері» Гюго, «Невський проспект» Гоголя чи «Одеські оповідання» Бабеля. А чи є на сторінках світової літератури Станиславів? Можна голосно крикнути – звісно! Хоча правдивішою буде відповідь – він там трохи засвітився.
У сімдесятих роках минулого століття на перехресті сучасних вулиць Сахарова та Коновальця часто бачили дивного пенсіонера. То був худий високий дідуган, носив військову сорочку, спортивні штани з обвислими колінами й тапочки на босу ногу. При чому капці він не знімав і взимку. Звали його Сергій Сергійович. Мешкав дядько у кутовому польському будинку, на першому поверсі якого була заправка сифонів.
Після розвалу СРСР по Західній Україні почали їздити якісь люди, що масово скуповували старі швейні машинки «Зінгер». Як для кризових часів пропонували досить непогані гроші. Ніхто не розумів, навіщо комусь потрібно це поламане залізяччя? Висувалися різні версії. Казали, що за Австрії якісь вузли цих машинок виготовляли із платини…