Крім унікальних експонатів, цікавих виставок і лячних підземель, Музей мистецтв Прикарпаття може похвалитися ще й величезним горищем. Під дахом немає людських скелетів, втім повно пташиних. Але нас вони мало цікавили. Цього разу «Репортер» шукав тріщини. І знайшов.
На південно-західній околиці Івано-Франківська розкинувся мікрорайон, який має народну назву – БАМ. Забудований він переважно гуртожитками сімейного типу, відтак і житло там найдешевше. Місцевість заболочена, у підвалах часто стоїть вода. Як пише краєзнавець Михайло Головатий, селяни із сусідніх Крихівців і донині називають район вулиці Довженка «на болоті». Хоча самі мешканці мікрорайону все ж таки надають перевагу назві БАМ. Чому саме так?
Якщо вірити стихійним краєзнавцям і сумнівним старожилам, середмістя Івано-Франківська вкрито густим павутинням підземних ходів. Багато хто із цих «знавців» нібито особисто спускався у підземелля та йшов, йшов, йшов. Правда, на прохання показати конкретне місце входу в катакомби зазвичай чуєш, що там давно все замуровано, засипано й забудовано. Втім, днями «Репортер» побував у справжньому підземеллі. До Галича, звісно, не дійшли, але побачили багато цікавого. І лячного.
Сьогодні ім’я Горація Сафріна мало кому відоме. Він учився у Станиславові, працював у місцевому єврейському театрі, після війни виїхав до Польщі, де видав кілька збірок єврейських анекдотів «При шабатових свічах». Це реальні кумедні історії з життя юдейського населення Галичини, одна з яких стосується нашого міста.
До найбільших халеп в історії Станиславова відноситься й велика пожежа 1868 року. Про неї багато написано, а завдяки есею Юрія Андруховича «Ерц-Герц-Перц» пожежа навіть отримала прикметник «мармулядова».
За радянщини в Івано-Франківську ресторанів було небагато. Більшість із них містилася в центрі, але один розташовувався на березі міського озера. Йдеться про ресторан «Чайка», який сучасним відвідувачам більш відомий як «Садко». На початку 1980-х із тим закладом трапилась халепа.
На Німецькій колонії є вулиця Товарна. Вона отримала назву від близької залізничної товарної станції. А поруч є невеличке штучне озеро, відоме в народі як «Товарка».
Микола Базиль Потоцький, він же – пан Каньовський, історію життя якого ми почали у попередньому номері, просто величезні кошти витрачав на будівництво сакральних (і не тільки) споруд. Найбільше він вклався у спорудження Почаївського монастиря – понад два мільйони злотих. Не забув і про свою «столицю» – Бучач. Тут він будує костел, василіанський монастир і ратушу, яка досі вважається найкрасивішою в Україні.
У середині сорокових років минулого століття для подальшого проходження служби до Станіслава прибув старший лейтенант Іван Ситник. З житлом для військових тоді проблем не було, йому запропонували одразу кілька квартир на вибір.
Якщо скласти рейтинг родини Потоцьких, а це понад 700 осіб, то у топ-десятку неодмінно потрапить Микола Потоцький, більше відомий як пан Каньовський. Життя цієї людини так обросло легендами, що іноді важко відрізнити правду від вимислу. Та ми спробуємо.
Чергова річниця соцреволюції в Івано-Франківську виявилася дещо нервовою для місцевої номенклатури. В ніч на 7 листопада 1988 року якийсь «український буржуазний націоналіст» вивісив жовто-блакитний прапор на шпилі колишнього костелу св. Юзефа, що на Майзлях. Споруда була чи не найбільшою в районі – прапор бачили аж з далеких околиць.
Події багатьох книжкових історій відбуваються у різних відомих містах. Згадаймо хоча б «Собор Паризької Богоматері» Гюго, «Невський проспект» Гоголя чи «Одеські оповідання» Бабеля. А чи є на сторінках світової літератури Станиславів? Можна голосно крикнути – звісно! Хоча правдивішою буде відповідь – він там трохи засвітився.
Ця історія сталася у 2001 році. Її головні герої доволі відомі в Івано-Франківську, поважні та вразливі, тому обмежимося першими літерами прізвищ.
У сімдесятих роках минулого століття на перехресті сучасних вулиць Сахарова та Коновальця часто бачили дивного пенсіонера. То був худий високий дідуган, носив військову сорочку, спортивні штани з обвислими колінами й тапочки на босу ногу. При чому капці він не знімав і взимку. Звали його Сергій Сергійович. Мешкав дядько у кутовому польському будинку, на першому поверсі якого була заправка сифонів.