У середині сорокових років минулого століття для подальшого проходження служби до Станіслава прибув старший лейтенант Іван Ситник. З житлом для військових тоді проблем не було, йому запропонували одразу кілька квартир на вибір.
Спершу він зупинився на старовинній кам’яниці на тодішній вулиці Сталіна (тепер Шевченка, 19). Там на другому поверсі раніше жила заможна єврейська родина, яка під час війни зникла за мурами гетто. Відтоді квартира стояла порожньою.
Старший лейтенант піднявся старими сходами та побачив масивні дерев’яні двері. Знизу десь до рівня півтора метри вони були ґрунтовно пошкрябані – немов якась невідома істота точила об них свої пазурі. А на додачу двері зберігали сліди від автоматної черги. Внизу мешкало подружжя українців, і саме до них звернувся із запитанням Ситник. Відповідь його вразила.
Усе почалося з того, що голова того сімейства завів свиней. Тримав він їх на другому поверсі, бо там ніхто не жив. Прийшла зима. Однієї ночі ґазду розбудив відчайдушний вереск, що доносився згори. Озброївшись гасовою лампою, свиновод-аматор пішов подивитись, що ж там коїться. Від побаченого його волосся стало дибки – два великі вовки із ричанням шкрябали двері. Голод вигнав тварин із навколишніх лісів, а через парк Шевченка вони без проблем дісталися середмістя. Поросячий запах привернув їхню увагу, й лише міцні двері заважали ситній вечері.
Переляканий господар побіг донизу, закрився на всі запори, а потім висунувся у вікно та заволав про допомогу. Його почули. Через кілька хвили до будинку підбігли кілька солдатів із охорони штабу 38 армії, що був поруч. Вони постріляли вовків з автоматів, взяли за це літр самогонки та й пішли собі.
Мешкати у колишньому свинарнику Іван Ситник не схотів і поселився у напівособняку на вулиці Чекістів (Сахарова). А цю історію розповів його онук, відомий письменник Володимир Єшкілєв.
