Відкинути копита, склеїти ласти, зіграти в ящик, врізати дуба, двигнути коні. Усі ці словосполучення означають одне – померти. А в міжвоєнному Станиславові був свій відповідник – піти до Спузяка.
Тоді християн ховали на двох міських цвинтарях – старому (за нинішнім готелем «Надія») та новому (на вулиці Київській). Якщо багатших ховали ближче до центру, то посполиті знаходили останній притулок на південній околиці Станиславова. Той цвинтар місцеві називали – «На Спузяка».
Що ж то за Спузяк такий? Відставний офіцер австро-угорської армії Костянтин Спузяк у 1920-х придбав земельну ділянку на Княгинині-Колонії. Пізніше її викупило місто та приєднало до сусіднього цвинтаря. Сам Спузяк мешкав у будинку, що стояв на території кладовища. Пізніше його заарештують совіти й він помре дорогою до Казахстану.
Цікаво, що у Львові аналогом нашого Спузяка був пан Курковський – власник поховальної фірми. Львів’яни навіть склали жартівливу пісеньку: «Мнє Курковський робить трумне, а я єму говно умре!».
