Станиславів будувався за принципом європейських міст-магдебургій, тому мусив мати площу Ринок. І хоч назва є похідною від німецького «Ring» (кільце), зазвичай ці площі були квадратової форми. Чотири боки Ринок на німецький манер називали фіртелями, тобто чвертями, Репортер.
На листівці видавництва Клямпфера (1903) бачимо західний фіртель, сім кам’яниць, які тоді мали послідовні номери від 24 до 31. Ратуша мала номер 1, а далі наскрізна нумерація продовжувалась з північно-західного кута, від вулиці Галицької. Загалом площа нараховувала 31 кам’яницю, де з трьох боків стояло по сім будинків і лише західний фіртель мав дев’ять.
У 1950-х совіти площу Ринок «ліквідували», давши кожній стороні власну назву. Західний фіртель влили до вулиці Галицької, і ті ж самі будинки отримали непарні номери від 15 до 27.
У ХІХ столітті ринкові квартали були майже прямокутними і поділялись на садиби – парцелі, завширшки 9-18 м і 20-30 м углиб. Західний фіртель виглядав найпрезентабельнішим, оскільки тут не було будинків нижче трьох поверхів. Яким було внутрішнє планування? Розглянемо на прикладі кам’яниці № 15. Головні входи розташовувались посередині, вели у вузький коридор; праворуч і ліворуч від нього на першому поверсі містились майстерні чи крамниці. З коридору сходи провадили на другий поверх, де були вітальня, їдальня та інші покої власника. Третій поверх здавали квартирантам. Майже всі кам’яниці мали замкнене внутрішнє подвір’я. Така планувальна структура властива міським ринковим будівлям періоду бароко.
Колись забудова Ринку була дерев’яною. Однак за австрійських старост Краттера і Мільбахера Станиславів преобразився. Історик Грибович пише таке:
«З метою поліпшення зовнішнього вигляду міста було наказано будувати будинки тільки з каменю або цегли. А старі дерев’яні будівлі, яких більше всього було на ринку, – розібрали».
У кам’яному вигляді західний фіртель сформувався у 1830-х. Під час «мармулядової пожежі» квартал сильно постраждав, втім був швидко відбудований власниками. До речі про власників. Тривалий час квартал вважався цілковито єврейським. Наприклад будинок № 15 спорудив Ізраель Барон (1831), якого наслідував Абрагам Гальперн. Більшість торгових закладів також тримали євреї: магазин капелюхів Адлера (буд. № 17), склад полотна Шляєна (№ 21), залізні товари Манделя та склад цукру Зайферта (№ 27). Лише на початку ХХ століття перший поверх кам’яниці під нинішнім номером 15 викупила українська крамниця «Народна торгівля».
Оздоблення кам’яниць було скромним – малопримітні наличники, ковані балкони, міжповерхові тяги. Духом старовини віяло від в’їзної арки будинку № 21, оздобленої рельєфним різьбленням у вигляді виноградної лози.
Радянська безгосподарність довела ці будинки до ручки. Архітектор Ігор Панчишин згадує, що коли він на початку 1980-х спустився у підвал, там було повно води, яка стояла роками. Кам’яниці визнали аварійними та такими, що не підлягали відновленню.
Від міського партійного керівництва надійшла пропозиція усе знести та об’єднати площу Ринок із майданом Шептицького.
Якби ця пропозиція пройшла, то з історичним обліком середмістя Франківська можна було б попрощатися. Однак архітектори та культурно-мистецька громадськість міста рішуче виступили проти.
Зробили архітектурні обміри, фіксацію фасадів із декоративними елементами. І на зламі 1980-90-х, за проектом інституту «Укрпроектреставрація» (директор Зеновій Соколовський), квартал відбудували із сучасним внутрішнім плануванням, але з повторенням вигляду історичних фасадів. Щоправда, повторення виявилось значно спрощеним – з’явилися нові мансардні поверхи та традиційні для радянської прикарпатської архітектури, «гуцульські» дахи.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Comments are closed.