Зі всіх смертних гріхів заздрість – напевно, найскладніший до розуміння і потрактування. Досить того, як на мужицьку фільозофію, що ота заздрість може бути двох ґатунків, хоч обидва не є уникненням гріха. Народний томізм каже так: є заздрість чорна і біла, як і чари. Чорна гірша, ото вже ґанц гріх смертельний, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Бо то коли хочеш, аби той хтось, що має щось, чого ти не маєш, а хочеш, – того, що має, не мав. Як багатий – то аби йому згоріло. Як щасливий з кимось – то аби йому повмирали. Як вдатний – то аби заломився і т.д. І аби той я, який нічого того не має, нічого цього не здатний, став ліпшим у своїй ницості, бо той інший упаде так звисока, що я стану вище. Большевицький підхід.
А та, яку називають білою, трохи лагідніша, але для сповіді значно складніша. Вона вже межує з іншим смертним – із жадібністю. Така заздрість, дякувати Богу, не є небезпечною для ближніх. Натомість – як усякий гріх – нищівна для заздрісного. Ще й межує з новим гріхом – з лінивством. Заздрісник, не бажаючи комусь щось втратити (і це вже добре), хоче отримати без максимальних зусиль те, що мають люди навколо, а він – ні.
Зрештою, чи мені пояснювати те, що усім зрозуміле?
Натомість кажу, як на сповіді, – ніколи нікому не заздрив. Як казав один видатний британський айкідист українського походження – дякую за це Космос. Влодко Гривінський процитував би дона Хуана – природа з нами згідна – не думаючи про те, що це дон Хуан, а не він, придумав.
А я нікому не заздрив. Ніколи не хотів мати те, що є в іншого. Ніколи не хотів бути таким, як хтось інший. Не заздрив, бо був вдячним за те, що є, і за те, що може бути, виходячи з того, що є.
Не заздрив багатим. Не заздрив красивим. Не заздрив сильним. Не заздрив розумним. Не заздрив успішним. Вірив, що мій ламаний шлях досвіду є неповторним скарбом. Думав, що здобувши щось невластиве, десь із поля заздрості, можна втратити те, що мою заздрість нівелює.
Я захоплювався красою багатьох речей, але завжди вистачало глузду насолоджуватися тими речами, споглядаючи їх, а не намагаючись інкорпорувати їх у себе.
Не заздрив нікому, хто робив щось таке, на що я не був здатний. І нікому, що робив таке, як я, але ліпше. Зумів знайти таку позу, в якій здобутки ближніх дарують чисту насолоду від тих надбань і якостей.
Не хотів ніколи бути на місці прекрасних героїв усіх видів. Навпаки, мені подобалося, що оточений кращими, що співісную з більшими від мене.
Не заздрив ні культуристам, ні Покалеві, ні персонажам чудесних оповідань і романів, ні парапланеристам, ні хористам вірменської церкви, ні тим, які завжди знають, що сказати, ні стипендистам міжнародних проєктів, ні вправним майстрам, ні улюбленцям долі, ні чоловікам їхніх жінок, навіть ластівкам, кажанам і білкам не заздрив за те, що вони такі дивовижні. Такі самозреалізовані.
Сповідь, однак, долазить до підгнилого.
Таки так. Була заздрість. Маленька, гей би невинна, а насправді отруйна. Я заздрив трьом людям. Двох знав живими, про третього тільки чув. Предмет заздрості був натомість одним, однаковим. Усі ті троє уміли жити так, щоби у кожну незайняту чимось іншим хвилинку вирізати із будь-якого кусника деревини якісь фігурки чи різьби маленьким розкладним ножиком. З тих, кого бачив – мій дзядзьо Михась і водій панцерника башкир Мікі. З тих, про кого чув, чиї різьби бачив – Турчиняк, гуцульський скульптор, який різав складнощі вівтарі з кедрини цизориком. Колись так думав і досі відчуваю, що власне так виглядає недосяжне для мене щастя. Тож таки заздрив. Ще й тому, що жодного разу не наважився спробувати щось вирізати з гілки. Хоч грубих закручених гілок впродовж життя було безліч. А ножик усе мав при собі.
Читайте Тарас Прохасько: Уся ця їжа вас ще їсть?
Comments are closed.